І замість давати інтерв'ю, він проштовхався крізь стіну рук з диктофонами і шмигнув у двері, що гарантували йому втечу завдяки напису на непрозорому склі. На ньому було виведено чотири магічні слова, здатних зупинити знавіснілу репортерську братію: «Представникам преси вхід заборонений».

Ці двері вели до кімнати відпочинку, з якої, спустившись два марші сходами, можна було потрапити до виходу в тильній частині будівлі суду.

Потрапивши до вузького проходу, Пітер обережно визирнув із-за рогу, оцінюючи ситуацію.

Гм. Класно. Схоже, він у безпеці. Ані праворуч, ані ліворуч репортерів не було видно. Втік, слава Богу.

Нарочито невимушено приєднавшись до мангеттен-ського натовпу, Пітер розчинився серед перехожих. Він іще не знав, куди йде. Та хоч би куди він ішов, там, принаймні, не буде набридливих газетярів і він зможе спокійно обміркувати тривожну новину, яку щойно дізнався.

Проминувши два квартали, він помітив газетний кіоск. У приміщенні суду кровожерливі газетярі намагалися витягнути з нього новини для завтрашніх заголовків, йому ж треба було прочитати заголовки сьогоднішні. До біса війну з тероризмом, голод у злиденних країнах та повідомлення про те, що якась схиблена знаменитість стала матір'ю ще однієї названої дитини! Цікаво, що вчені мужі кажуть про нього та про сьогоднішній суд?

Чи хоча б просто про нього. Дивно, але Пітер відчув нагальну потребу самоствердитися.

Він ухопив кілька місцевих газет, а потім тицьнув пальцем на маленький холодильник із прозорими ковзними дверима, що виднівся за типом з тюрбаном на голові, який сидів у кіоску.

— І «Ред Бул», будь ласка.

Те, що сталося потім, здавалося неймовірним, але було цілковито у стилі Пітера Карлайла. Тільки-но чолов'яга в тюрбані відвернувся, щоб відкрити холодильник, Пітер простяг руку до бляшанки з дрібними грошима, що стояла на прилавку, зачерпнув жменю монет і запхав їх у кишеню. І це при тому, що в тій самій кишені лежав гаманець із шістьмастами доларами.

Продавець обернувся, простяг руку з банкою холодного напою і швидко порахував загальну суму, включно з газетами.

— П'ять двадцять п'ять, — пробурмотів він зі слабким пакистанським акцентом.

Пітер засунув руку в кишеню і відрахував шість украдених доларів.

— Ось, — сказав він. — Здачі не треба.

Так, я негідник, подумав Пітер.І навіть більший, аніж дехто вважає. Помітивши незайняту лавку на дитячому майданчику неподалік, він умостився на неї і почав переглядати газети, поцмулюючи «Ред Бул». А ще його гріла думка про так управно поцуплені грошенята.

Газети повнилися його дорогоцінною персоною. Бо вибір кандидатів у присяжні просто не міг не привернути пильної уваги преси. І левова частка цієї уваги перепала йому, Пітерові Карлайлу.

Акула. Пітбуль. Кінг-Конг. Так величали його газетярі.

Лише «Нью-Йорк тайме» удалося відійти від зоологічних метафор і досить упереджених коментарів стосовно його, м'яко кажучи, неоднозначної професійної репута-

ції. Свою коротку нотатку вони зволіли назвати таким чином: «Пітер Карлайл, кошмар серед кошмарів для обвинувача».

Це вони добре придумали, еге ж? Дай боже гараздів газеті «Таймс» та здоров'я панові Шульцбергеру, її видавцеві.

Пітер ще і ще перечитав заголовок, і його букви весело затанцювали у його голові. Румба! Танго! Ча-ча-ча!

І тут веселий танок перервав тихий та чемний чоловічий голос:

— Не думав вас зустріти у цьому місці, адвокате.

Пітер опустив газету і здивовано поглянув на непроханого супутника, що всівся на лавку поруч із ним. Здавалося, він щойно матеріалізувався з повітря.

Звідки він узявся?

— А чому ви не в суді? — спитав Деву.

— А чому ви тут, а не в якомусь іншому місці? — сердито відказав Пітер.

В їхніх стосунках існувала вузенька межа, що розділяла взаємну неприязнь та взаємну повагу, і наразі вони перебували саме на цій межі. І Пітер розумів, що те, що трапиться далі, матиме дуже важливе значення.

— А що з того, що нас можуть побачити разом? — спитав Деву. — Ми ж нічого лихого не вчинили.

— І то правда, — погодився Пітер. — Ми ж нічого не вчинили взагалі, еге ж?

Деву посміхнувся за своїми чорними окулярами «Арма-ні», що пасували його чорному костюму від Армані з трьома ґудзиками на піджаку.

— Чую слова справжнього адвоката.

— Який колись урятував вашу сраку, якщо я не помиляюся. Чи помиляюся?

— А хіба ж я не віддячив за цю послугу?

— Ага, тільки ця вдячність обійшлася мені у величезну купу грошей.

— Я і так зробив вам величезну знижку з моєї звичайної ціни. Ви такі забудькуваті!

— Я розчулений та зворушений.