— А ти, Бальтазаре?

Індіанець здвигнув плечима.

— Я ще ніколи не полював на морських дияволів. Підстерегти його, мабуть, буде нелегко. Вбити ж, якщо тільки він зроблений з м’яса і кісток, неважко. Але ж вам потрібен живий диявол.

— Ти не боїшся його, Бальтазаре? Що ти думаєш про морського диявола?

— Що ж я можу думати про ягуара, який літає понад морем, і про акулу, яка лазить по деревах? Невідомий звір страшніший. Але я люблю полювати на страшного звіра.

— Я щедро віддячу тобі. — Зуріта потиснув Бальтазарові руку і втаємничував його у свій план далі: —Чим менше людей братиме участь у цій справі, тим краще. Ти переговори з усіма арауканцями. Вони хоробрі і кмітливі. Вибери чоловік п’ять, не більше. Якщо не погодяться наші, знайди на стороні. Диявол тримається берегів. Насамперед треба вистежити, де його лігво. Тоді нам легко буде захопити його в сіті.

Зуріта і Бальтазар швидко взялися до діла. На замовлення Зуріти була виготовлена дротяна сітка, що нагадувала велику бочку з відкритим дном. Усередині сітки Зуріта натягнув прядив’яні сіті, щоб “диявол” заплутався в них, як у павутинні. Ловців звільнили. З усього екіпажу “Медузи” Бальтазарові пощастило умовити лише двох індіанців племені араукана взяти участь у полюванні на “диявола”. Ще трьох він завербував у Буенос-Айресі.

Вистежувати “диявола” вирішили почати в тій затоці, де екіпаж “Медузи” вперше побачив його. Щоб не викликати у “диявола” підозри, шхуна кинула якір за кілька кілометрів від невеличкої затоки. Зуріта та його супутники час від часу ловили рибу, ніби це й було метою їхнього плавання. В той же час троє з них по черзі, ховаючись за прибережним камінням, пильно стежили за тим, що робиться у водах затоки.

Минав другий тиждень, а “диявол” не подавав про себе звістки.

Бальтазар познайомився з жителями узбережжя — фермерами-індіанцями, дешево продавав їм рибу і, розмовляючи з ними про те, про се, непомітно повертав розмову на “морського диявола”. З цих розмов старий індіанець довідався, що місце для полювання вони обрали правильно: багато індіанців, що живуть поблизу затоки, чули звук сурми і бачили сліди ніг на піску. Вони запевняли, що п’ята в “диявола” людська, але пальці значно довші. Інколи індіанці помічали на піску слід від спини — він лежав на березі.

“Диявол” не чинив шкоди прибережним жителям, і вони перестали звертати увагу на сліди, які він час від часу залишав, нагадуючи про себе. Але самого “диявола” ніхто не бачив.

Два тижні стояла “Медуза” в затоці, ловлячи про людське око рибу. Два тижні Зуріта, Бальтазар і найняті індіанці, не зводячи очей, стежили за поверхнею океану, але “морський диявол” не з’являвся. Зуріта непокоївся. Він був нетерплячий і скупий. Кожен день коштував грошей, а цей “диявол” примушував себе чекати. Педро почав уже сумніватись. Якщо “диявол” — істота надприродна, його ніякими тенетами не впіймати. Та й небезпечно зв’язуватися з таким чортом, — Зуріта був забобонний. Чи не запросити на всякий випадок на “Медузу” попа з хрестом і святими дарами? Нові витрати. А можливо, “морський диявол” зовсім не диявол, а якийсь жартівник, добрий плавець, який вирядився дияволом, щоб лякати людей? Дельфін? Але його, як і кожну тварину, можна приручити і видресирувати. Чи не облишити всю цю витівку?

Зуріта пообіцяв нагороду тому, хто перший помітить “диявола”, і вирішив почекати ще кілька днів.

Йому на радість, на початку третього тижня “диявол” нарешті з’явився.

Після денного лову Бальтазар залишив човна, наповненого рибою, біля берега. Рано-вранці по рибу мали прийти покупці. Бальтазар пішов на ферму відвідати знайомого індіанця, а коли повернувся на берег, човен був порожній. Бальтазар одразу подумав, що це зробив “диявол”.

“Невже він зжер стільки риби?” — здивувався Бальтазар.

Тієї ж таки ночі вартовий індіанець почув звук сурми на південь від затоки. Ще через два дні рано-вранці молодий арауканець повідомив, що йому нарешті пощастило вистежити “диявола”. Він приплив на дельфіні. Цього разу “диявол” не сидів верхи, а плив поруч з дельфіном, ухопившись рукою за “упряж” — широкий шкіряний нашийник. У затоці “диявол” зняв з дельфіна нашийник, поплескав тварину і зник у глибині затоки, біля підніжжя стрімкої скелі. Дельфін виплив на поверхню і зник.

Вислухавши арауканця, Зуріта подякував йому, обіцяючи винагородити, і сказав:

— Сьогодні вдень диявол навряд чи випливе із своєї оселі, тому нам треба оглянути дно затоки. Хто за це візьметься?

Але нікому не хотілося спускатися на дно океану, ризикувати зустрітися віч-на-віч з невідомим чудовиськом. Наперед виступив Бальтазар.

— Ось я, — коротко кинув він. Бальтазар був вірний своєму слову.

“Медуза” і досі стояла на якорі. Усі, крім вахтових, зійшли на берег і рушили до стрімкої скелі біля затоки.

Бальтазар обв’язався мотузкою, щоб його можна було швидко витягти, коли б його поранило, узяв ніж, затиснув між ногами камінь і опустився на дно.

Арауканці нетерпляче ждали його повернення, вдивляючись у пляму, що мигтіла в блакитнуватій імлі оточеної скелями затоки. Минуло сорок, п’ятдесят секунд, хвилина, — Бальтазар не повертався. Нарешті він смикнув мотузок, і його витягли на поверхню. Відхекавшись, Бальтазар сказав:

— Вузький прохід веде до підземної печери. Там темно, як у череві акули. Морський диявол міг заховатися тільки в цій печері. Навколо неї — рівна стіна.

— Чудово! — вигукнув Зуріта. — Там темно — тим краще. Ми поставимо наші сіті, і рибка попадеться.