Якусь мить Алмейда осмислював інформацію.

– Ти знав того іспанця? – зрештою спитав він. – Його звали Ортіс.

– Ні.

– А португальця?

– А португальця і поготів.

– Ти зізнався їй у коханні? – глумливо посміхнувся Алмейда. – Якщо ти проводиш ніч із жінкою, яка може підтвердити твоє алібі, бажано кілька разів повторити, що кохаєш її.

– З цією жінкою такої потреби не виникло.

– Тобі завжди таланить.

– Так.

Вони подивилися в очі один одному, як зазвичай це робили, граючи в більярд у кав’ярні «Шаве дОуро» за менш буремних часів. Потім Фалько вказав на газети.

– «Бенфіка» здобула перемогу над «Спортинґом».

– І що з того?

– Хіба ти не вболіваєш за «Бенфіку»?

Вони ще трохи помовчали, не відводячи погляду.

– Як давно ми знайомі? – нарешті мовив Алмейда. – Шість років?

– Вісім.

– Траплялося, що я витягав тебе з халепи.

– А я – тебе.

– Усе має свою межу, мій друже.

– Я не знаю, де ти зупинишся.

– Ці трупи ускладнюють мені життя.

– Вони не твоя проблема, Васко. Хай поліція проводить розслідування.

– Ні, це моя проблема, коли йдеться про таємних агентів, португальських громадян із розчавленими тілами та іспанських шпигунів із перерізаною горлянкою. Розумієш? Керівництво вимагає від мене конкретних результатів. За таких умов я не зважаю на друзів і приятелів.

– Справді? Але ж ваш президент Салазар симпатизує націоналістам.

Співрозмовник люто позирнув на нього. Фалько подумав, що саме так затятий антикомуніст Васко Алмейда мав дивитися на тих, кого допитував, – подейкували, що кожен десятий затриманий помирав у муках або з власної волі вистрибував у вікно. Наступної миті португалець похмуро роззирнувся довкола.

– Цього ранку, – сказав він, стишивши голос, – чхати я хотів на президента Салазара.

Витримавши паузу, капітан так глибоко затягнувся, що мало не допалив її.

– Крім того, – додав він, – мій уряд досі не визнав твій.

Фалько навіть пальцем не ворухнув, зберігаючи приязний вираз обличчя.

– Чого ти хочеш від мене?

Алмейда хитнув головою.

– Громадянська війна задля зміни кольору прапора – жахлива війна. Ви, іспанці, геть збожеволіли. Ви страшенно набридли нормальним людям.

– Я щось не розумію, хто такі ці загадкові «ви», – усміхнувся Фалько. – Кого ти маєш на увазі?

– Всіх – і червоних, і фашистів. – Зітхнувши, капітан поглянув на сигарету, ніби дратуючись, що хтось ставить під сумнів очевидні речі.– Ви не можете дошкулити португальцям, тож гризетесь між собою. Вам треба постійно чіплятися до когось.

– Ти не сказав, чому я завдячую честю снідати з тобою. У твоєму прекрасному місті.

Алмейда скривив рота.

– Ти опинився в Лісабоні не для того, щоб провести тут відпустку.

– Я приїхав у справі. Імпорт-експорт. Ти в курсі.

– Звісно. – Капітан загасив недопалок у порожній філіжанці.– Ти працюєш, а я байдики б’ю.

– Доведи це.

– Що саме? Що я чогось вартий?

– Що я зробив щось протизаконне.

– Я можу заарештувати тебе. – Він змірив його суворим поглядом. – Змусити добряче понервувати. Зіпсувати життя жінці, з якою ти нібито був цієї ночі.

– Не перебільшуй.

– Раджу не провокувати мене.

– І чого ти доб’єшся? Покладеш край нашій дружбі?

Капітан утомлено зітхнув.

– Не тримай мене за ідіота.

– Я й не думав…

Алмейда здійняв руку, зупиняючи його.

– Я не маю нічого проти, – сухо мовив він, – якщо ви, іспанці, ріжете один одного по той бік кордону або отримуєте контрабандну зброю від німців та італійців у лісабонському порту за умови, що платите тим, кому необхідно платити. На здоров’я. Це ваша справа. ПІДЕ поки що не втручатиметься. Але ми забороняємо вам зводити рахунки на нашій території й опоганювати нашу землю вашим брудом.

Фалько дозволив собі ледь помітний вияв нетерпіння.

– Послухай, ця розмова не має сенсу. Я не причетний до подій в Альфамі, хай би що там сталося.

– Я певен, що ти щось знаєш. Дай мені зачіпку – будь-яку дрібницю. І ми розійдемося миром.

– Якщо це зробили агенти Франко, я з ними не співпрацював. Запевняю тебе, я нічого не знаю.

– Невже? Така впливова особа, як ти, нічого не знає?

– Анічогісінько. Цілковитий нуль.

– Поклянись, що говориш правду.

– Клянусь.