– Звичайно, – з готовністю погодився я.

– Сьогодні. Негайно. Підіймаймося.

– Чортівня, Сал. Уже по другій годині дня. Ми не встигнемо спуститися звідти до ночі.

– О, ходімо! Ми візьмемо із собою ліхтарі.

Рослинність на гребені пагорбів була густою й колючою. Я похвалив себе за те, що взяв мачете, бо довелося прорубувати для нас стежку крізь кущі.

Ми визначили з рівнини знизу, де приблизно розташований отвір у скелі, але однаково нам довелося шукати його години зо дві у густих заростях, і я мало не провалився в нього.

Несподівано земля розступилася під моїми ногами, відкривши глибоку чорну шахту, і я сахнувся назад, мало не збивши Саллі з ніг.

– Вона була зовсім близько від мене, – сказав я, намагаючись виправдатися.

Переляк минув не відразу, і я тримався якнайдалі від краю провалини в скелі, коли ми обминали її там, де кам’яна брила стриміла, нависаючи в порожнечу.

Я опустився навколішки біля краю, щоб обстежити камінь. Далеко внизу поверхня смарагдового басейну світилася в похмурій глибині. Я не люблю висоти, коли вона зовсім поруч, і мене занудило, щойно я нахилився, щоб дотягнутись до поверхні кам’яної брили.

– Поверхня справді гладенька, Сал, – сказав я, ретельно обмацавши її пальцями. – Але я не знаходжу слідів від долота. Тут потрудилася негода, так я думаю…

Я поглянув угору й завмер від жаху. Саллі вийшла на кам’яну платформу, ніби то був трамплін для стрибка. Пальці її ніг торкалися краю, і, коли я поглянув на неї, опанований моторошним переляком, вона підняла руки в себе над головою. Вона спрямувала їх прямо в небо всіма пальцями, а великі пальці відставила вбік так само, як тоді, коли вперше побачила смарагдовий басейн.

– Саллі! – заволав я, і її голова смикнулася.

Вона похитнулася злегка. Я зіп’явся навколішки.

– Не треба, Саллі, не треба! – знову заволав я, бо знав, що вона наготувалася стрибнути в роззявлену кам’яну пащу.

Вона повільно нахилилася над проваллям. Я вибіг на кам’яну платформу й, коли вона нахилилася так, що її тіло перейшло через точку рівноваги, схопив її за руку вище ліктя. Протягом кількох коротких клятих секунд ми балансували й хиталися разом на краю пласкої кам’яної брили, потім я смикнув її назад і відтягнув до безпеки.

Зненацька вона затремтіла й істерично заплакала, а я міцно її обійняв, бо теж був смертельно наляканий. Сталося щось таке, що було поза моїм розумінням, щось містичне й глибоко тривожне.

Коли схлипування Саллі припинилися, я лагідно її запитав:

– Що сталося, Саллі? Чому ти це зробила?

– Я не знаю. У мене раптом запаморочилося в голові, її заполонив якийсь чорний гуркіт і… Я нічого не знаю, Бене. Я просто нічого не знаю.

Минуло не менш як двадцять хвилин, поки Саллі, як мені здалося, цілком прийшла до тями, щоб стати спроможною спуститися назад до табору, а на той час сонце вже було на західному обрії. Перш ніж ми дійшли до стежки, яка спускалася вниз по скелях, уже споночіло.

– Місяць зійде через кілька хвилин, Сал. Я собі не уявляю, як можна спускатися вниз по скелі в непроглядній темряві. Зачекаймо.

Ми сіли на край стрімчака й міцно пригорнулися одне до одного не в пошуках тепла, бо повітря було ще гаряче, а скелі напечені сонцем, а тому що обоє були досі приголомшені недавно пережитим. Місяць розливав сріблясте сяйво за обрієм, потім викотився на небо й висів тепер за деревами, товстий, жовтий і круглий, омиваючи землю м’яким, блідим світлом.

Я подивився на Саллі. Її обличчя у місячному світлі було сріблясто-сірим, під чорними очима виднілися синці, а його вираз – неуважний і нескінченно сумний.

– Ходімо, Саллі? – сказав я, легенько її обнявши.

– Через хвилину. Тут так гарно.

Я обернувся й подивився на залиту срібним місячним сяйвом рівнину. Африка має багато облич, позначених різним настроєм, і я люблю їх усі. Тут перед нами вона набула однієї зі своїх найчарівніших форм. Ми довго сиділи мовчазні й глибоко замислені.

Раптом я відчув, що Саллі заворушилася біля мене, підводячись на ноги.

– Готова? – запитав я, підводячись разом із нею.

– Бене! – Її пальці стиснули мій зап’ясток із дивовижною силою, і вона смикнула мене за руку.

– Бене! Бене!

– Що там сталося, Сал? З тобою все гаразд?

Однією рукою вона смикала мене за руку, другою показувала вниз на рівнину, що лежала внизу під нами.

– Подивися, Бене, онде воно!

– Саллі! – Я обняв її обома руками, щоб утримати. – Не хвилюйся, моя люба. Сядь і трохи посидь іще.

– Не будь йолопом, Бене. Зі мною все гаразд. Ти подивись униз, он туди.

Ще тримаючи її в руках, я зробив, як вона сказала. Я напружив зір, але не побачив нічого.

– Ти побачив, Бене?