Над самою головою прохурчав розмальований у веселі кольори літачок Патрульної служби. Його помітили, пілот зробив коло, спікірував й сипнув цілим оберемком таких самих кольорових листівок. Одна впала мисливцеві просто в руки, він посміхнувся й підніс аркушик до очей.

Те, що могло бути там написане, він знав напам'ять, але невідомому автору було б приємно, якби його працю належно оцінили — хіба не так ?

Листівка запрошувала провести Святкові години в невеличкому містечку неподалік — кілометрів із сімдесят західніше й обіцяла Святковий виступ відомого проповідника… Мисливець знизав плечима, дбайливо згорнув папірця, заховав за пазуху , потім знов знизав плечима й повернувся обличчям на захід.

«Чому б й ні ?»

Літачок зробив ще одне коло й заспокоєно розвернувся — теж на захід.

Сонце, нарешті, перетнуло уявний вершечок неба й неквапом вирушило донизу, коли мисливець вирішив їхати. Власне, коли саме — було однаковісінько — все одно доведеться раз чи два ночувати в лісі, а може й три — тож, чи не все одно, чи раз, чи два… Він посміхнувся, з хвилину подумав, чи брати палиці, а чи в гущавині вони тільки заважатимуть, потім все-таки взяв, востанне поглянув на свою благеньку хатинку й вирушив.

Не оглядаючись.

Подорож ця з самого початку чоловікові сподобалась. Погода стояла тепла — всього градусів п'ять-шість, — й сонячна, й майже ручні синиці весь час вистрибували поруч й цвірінькали щось своє, незрозуміле — але напрочуд веселе. Чоловік усміхався й зачудовано оглядався навкруг.

Дванадцять років лісового життя так і не змогли задавити в ньому захват від краси навколишнього світу. Й раніше, до Свят, чоловік намагався якнайчастіше бувати на природі — в лісі, на річці, в степу. Дехто сміявся, дехто просто не розумів його — аж ось, бач як воно сталося… Й де зараз ті, хто сміявся ?

Чоловік піймав себе на занадто бундючній, а отже, гріховній думці, посміхнувся, покрутив головою й рушив далі.

За півкілометра він натрапив на чималий пагорб й витратив з годину, кілька зіп'явшись на нього, та з величезною насолодою з'їжджаючи. Знизу виявився трамплін, лижника підкидало в повітря, чоловік сміявся з захвату й тут-таки падав — не завжди втримуючись на ногах, але кожного разу аж сяючи з втіхи.

Разом за шостим він з жалем поглянув на інший схил пагорба — набагато крутіший, й впирався він в самий ліс, зітхнув й рушив далі.

Стежка йшла з невеликим нахилом вниз, чоловік спочатку розінався як слід, потім пригальмував — бо сонце било поміж стволами ялин просто в вічі в дивному, заколисуючиму ритмі й дорога починала видаватись рівною й гладкою, як крига на озері, а насправді так і намагалась підсунути то гілляку, то взагалі повалений стовбур; увігнатися в такий на швидкості кілометрів із сорок на годину означало поламати не лише ліжі, а й ноги — тож мисливець з жалем пригальмував й ще з годину їхав, ледь відштовхуючись палицями.

Далі почалася гущавина. Палиці справді заважали, тож чоловік прип'яв їх до спини, й прихилявся, коли траплялась особливо низька гілляка. Колись дерева було висаджено рядками, але з того часу пройшло багато років, а останні років п'ятнадцять за порядком тут не слідкував жоден лісник, тож від рядків залишились лише спогади.

«Що ж, тим краще,» — посміхнувся мандрівник. — «Так навіть цікавіше.»

Час від часу траплялись сліди зайців, одного разу він мало на наїхав на чималого тетерука, що спав у снігу. Паніка його була схожа на вибух авіабомби навпаки — цілий фонтан снігу з гуркотом здійнявся вгору, чорна крилата тінь майнула над головою й лише потім почувся посвист крил…

Мисливець лише посміхнуся й рушив далі.

Ще за годину почало сутеніти. Сонце сховалось спочатку за хмару, потім за обрій, деякий час небо ще палало загравою, аж за півгодини стемніло зовсім й аж тоді чоловік зупинився, віднайшов підходящий сухий стовбур — той акуратно лежав на кріглій галявині, розпалив біля нього багаття, повечеряв останнім пічкуром й від нема чого робити почав лущити насіння з шишок. Наїдок з них був ніякий, а випорожнені шишки йшли в багаття й згоряли там яскраво та швидко. Ще за пару годин чоловік позіхнув, видобув з рюкзаку цупке укривало, закутався й заснув.

Раз чи два він прокидався серед ночі, поглядав на тліючий стовбур, підкочувався до нього ближче й прислухався до лісу. Щось хрустіло й шелестіло недалеко, але на галявину не потикалось.

Мандрівник прокинувся, як тільки виглянуло сонце, випростав закоцюблі ноги, пострибав трохи по галявині, імітуючи зарядку, полускав шишки, погриз молоді ялинові пагінці й рушив далі.

За годину гущавина скінчилась, чоловік видобувся до русла замерзлої річки й нарешті зміг розігнатись до повної швидкості. З півгодони він летів, як вихор, ковзановим кроком, потім захекався, перейшов на крок звичайний, й ще за годину зупинився біля чималої ополонки.