Мабуть, усе вже на цей раз, вирішив Котигорошко, але раптом пролунали кулеметні черги. З вулиці Інститутської у натовп почали врізатися поліцейські бронетранспортери, оснащені великокаліберними кулеметами. Почалося криваве побоїще.

До Котигорошка підбігли десяток його охоронців і взяли у живе кільце.

— Слава Всевишньому, наш президент живий! — радісно вигукнув начальник охорони, заштовхуючи Котигорошка у панцерник. Котигорошко ще встиг побачити, що Хрещатиком повзуть важкі армійські танки і розстрілюють натовп із гармат.

— Зупиніться! Зупиніться! — кричав Котигорошко, але його ніхто не слухав. Його везли у заміську резиденцію…

Звичайно, вся вина за бійню у центрі Києва впала на Котигорошка. І він це знав. Крім того, він знав, що все так не буде, народ ще повставатиме, і одного разу його не будуть розстрілювати з танків, бо армія перейде на бік бунтівників…

Котигорошко черговий раз впав у депресію і більше нічим не цікавився, він лише з млявим інтересом очікував на те, що станеться швидше — він помре своєю смертю чи чергове повстання увінчається успіхом і заколотники прийдуть до нього, аби покарати узурпатора і тирана. Добре, якби каменули…