Василь розгорнув кущі, ступив на невеликий піщаний п’ятачок, що навис над водою, озирнувся. Де ж той професор? Ага, он внизу, біля берега.

Справді, проти сонця блищала чиясь лисина, а трохи нижче, на воді, гойдався великий червоний поплавок. Василь скочив з кручі вниз, підійшов до власника лисини.

— Ну як, клює? Здрастуйте!

Чоловік підскочив, мов ужалений, і кібцем накинувся на Василя.

— Якого біса ви кричите, всю рибу розігнали!?

Незнайомий раптом замовк і розвів руками. Його сиві, ріденькі вуса під хрящуватим носом смішно смикнулися вгору і вниз.

— Те-те-те! Кого я бачу? Та це ж… Горовий! Ну да, Василь Горовий!..

— Іване Ігнатовичу? — й собі здивувався Василь. — От чудеса.

Та й було чого дивуватися. Це був справді професор з кафедри астрофізики, у якого вчився Василь. Професор Діжа, або, як дражнили його студенти, «консервований Морж». Таку дивну кличку дістав професор за виняткову впертість у захисті відмерлих теорій і за свої вуса.

— Чого вас сюди принесло? — нарешті отямився професор.

— Я бачу, що й ви тут?

— Але ж я перший приїхав сюди!

— Я не знав, професоре!

— Послухайте, Горовий… Дніпро довгий, береги скрізь такі чудові.

— А мені, професоре, подобається саме тут…

— Ось як. Ну тоді доведеться мені шукати іншого місця. Чорт забери, знову все літо пропаде через вас…

— Чим же я вам заважаю? — образився Василь. — Хіба мало кущів? Ви в одному, я в іншому…

— А ночувати будете в Данила Романовича? — сердито запитав професор, змотуючи вудочку.

— В нього…

— Ще чого не вистачало. Ви мені остобісіли на лекціях!

Іван Ігнатович раптом розкуйовдив уявне волосся, підняв кістляві руки вгору і, патетично потрясаючи ними, фальцетом закричав:

— Я переконаний всім серцем, товариші, що життя — такий же атрибут матерії, як, скажімо, форма чи рух, простір або час!.. Ну що, хіба не так? Я запам’ятав на все життя ваші півнячі вибрики, шановний студенте, і хочу влітку відпочити від них!..

Василь, хитро посміхнувшись, засунув одну руку до кишені, а другою, смикаючи себе за вухо, загугнявив могильним голосом:

— Життя — це страшна випадковість у Всесвіті, товариші, і хто знає, чи вдасться колись людям Землі зустрітися з собі подібними!..

Професор від несподіванки отетерів, потім зареготався. Василь і собі засміявся.

— Ну й штукар, — витираючи вуса, задихався професор. — Дуже схоже! Ні-ні, я не ображаюсь, ви просто талант. Вам не в небо, а на сцену треба, Горовий… їй-богу, раджу!

— Знову шпильки, професоре?

— Гм, гм! Ну гаразд, не буду. Біс з вами, давайте помиримось. Взагалі, ви непоганий хлопець. Тільки одна умова…

— Яка?

— Не говорити на астрономічні теми. А то знову посваримося.

— Згоден, — засміявся Василь.

Професор Діжа почав знову розмотувати вудочку…

Коли сутінки почали скрадати виднокрай, старий Данило вернувся з Дніпра на своїй «інвалідній моторці» (так звали в сусідніх селах його човен). Вогні на бакенах і сигнальних стовпах запалені, тепер можна відпочити.

Від хатинки до берега вистрибом помчав хлопчина років десяти, з білою, мов сметана, головою, кирпатий, чорноокий. Це був онук Данила Льонька. «Одірви та кинь», — казав на нього дід, а насправді дуже любив і кожного літа забирав хлопчину від батьків до себе.

— Гості ще не прийшли з річки? — запитав Данило.

— Нє-е, — широко посміхнувся Льонька. Рябий ніс його лукаво наморщився. — Я підглядав, як вони рибу ловлять…

— Підглядати не можна, — суворо кинув старий, припинаючи човна до верби. — Негарно…

Хлопчик застрибав на одній нозі навколо діда, безтурботно смикнув його за полу засмальцьованого піджака.

— Так цікаво ж, діду! І смішно… Вони спочатку лаялися, а потім помирилися.

— Лаялися? — недовірливо запитав дід.

— Точно. Щось про небо говорили, але я не розібрав, потім дражнили один одного, а потім помирилися і почали ловити рибу…

— Ну й як? Багато наловили?

— Ги! У професора риба всі черви поїла. Він тільки й знає, що наживляє та плює на гачок…

Данило засміявся, взяв запасний ліхтар на плечі і рушив до хатинки.

— Так кажеш, плює, а риба не клює? — лукаво підморгнув він.

— Еге. Так професор сказав, що тут риба якась дресирована, розсердився і ліг в кущах спати. А молодий цілий день поганяє річку спінінгом…

— І нема?

— Нема…

— Гм. То гукай же їх до хати, бо помруть з голоду…