Раптом рипнули двері, і на порозі з’явилася стара Явдоха.

— О, в тебе гості, Марусю… З приїздом.

У сірому чоловічому піджаку, в довгій коричневій спідниці, в величезних чоботях, вже стара і згорблена, але дитинно жвава Явдоха подибуляла від порога, подала руку Василеві, для Андрійка видобула з кишені карамельку, сіла па ліжко.

— Марусю, ану включи телевізор. Може, він уже віддихнув і знову робитиме.

— Та ні, Явдохо, щось у ньому поламалося… — але підійшла і клацнула вимикачем, а Явдоха вела далі:

— Може, віддихнув і знову робитиме. Колись у мене так було — насапалася на буряках, прийшла до хати, а спина не моя, руки не мої… Старий каже, ти б свині щось дала, а я не можу. Лягла, віддихнула, чую — оживаю.

Але телевізор мовчав.

— А ти в них не понімаєш? — запитала Явдоха Василя. — Постукав би ти його де треба…

Але Василь на телевізорах не розумівся.

— Він у людях знає, де й що, — сказала Марусина.

Явдоха чомусь скрушно захитала головою, поправила на голові хустку.

У цей час знову рипнули двері, і до кімнати зайшов старий дід у фуфайці, голосно сказав, кашлянувши поважно:

— Я — Никодим, у роті дим, а в руці чарка. Доброго дня вам. Бачу, до Марусі гості приїхали, дай, думаю, зайду.

Підійшов і сів поруч з Явдохою.

А слідом за Никодимом — Семен на рипучому порозі, сусід Марусин. Привітався і сів просто на підлогу біля дверей. А за Семеном — Іван Чорнобай, сів на лаву, якось ніяково усміхаючись, з мулярською кельмою в руці. А за ним — дебелий червоновидий сільський умілець з видатним прізвищем (Василь забув, яке саме було в нього прізвище, але пам’ятав, що якесь відоме, героїчне). А потім почали заходити вже по двоє, по троє — молоді, й старі, і зовсім діти, їх Василь уже не знав. Заходили, курили, вже сісти не було де, й тому більшість стояло.

І от, коли в кімнаті стало так тісно, що й не дихнути, хтось раптом голосно сказав:

— Тісна у Марусини хата. І стара, як світ. Може, ми їй нову хату поставимо?

І Василь упізнав голос свого тестя і лише подумав: “І він до Марусі приїхав, ніби знав, що я тут”.

— А чого ж, — мовив Чорнобай.

— Годиться! — крякнув сільський універсал з видатним прізвищем. — Ідея — сто пудів! А цю давайте зразу завалимо — просторіше буде.

Хата виповнилась схвальними вигуками, і всі відразу від малого до старого кинулись валити стіни. Глиняні стіни опиралися, знехотя пручались, але дуже скоро глуха стіна подалася і зі стогоном благовісної полегкості, тамованої безсловесної вдячності впала грудьми на землю. Все відразу потонуло у хмарі коричневої куряви. З хати ніхто не виходив, усі дружно налягли на сусідню стіну. І ось уже впала й вона. Василь усе ще сидів за столом.

“І чого я не подзвонив у клініку? Хоч би знав, що все це не даремно… Як болить серце! О, як болить…”

Впала третя стіна, але стеля висіла, як і раніше. Коли глухо гупнула остання дубова підпора, трохи поточена шашелем, всі з полегкістю зітхнули і почали виходити на подвір’я. А стеля, старезний дах під стріхою — усе ще висіла. І лише коли Василь вайлувато підвівся з-за столу і пішов до людей на подвір’ї, а за ним Андрійко, лише тоді в стелі щось хруснуло, клацнуло, ніби надломилося, і вона повільно почала підніматись, звільнилася від димаря і зависла над подвір’ям, над людьми. Три квітки червоного маку на порослій мохом соломі тріпотіли пелюстками.

Потім старий дах піднявся вище, трохи завалився на лівий бік і полетів уже швидше, описуючи коло. Незабаром він зник з поля зору. Посеред подвір’я стояла піч на руїнах. Димар височезний, мов заводський.

— Хлопці, то давайте вже й піч завалимо.

— Не треба. Залиште, — сказала Марусина. — Буде на чому хоч обід зварити.

— Обід — це добре, — мовив хтось із гурту, і всі схвально загули.

— Давай, Марусино, вари на всіх, а ми — до роботи.

Звідкись узялися вертольоти з величезними вантажними підвісками — в одного цегла, в другого бетонні монтажні блоки, в третього лісоматеріали… Розвантажувались посеред подвір’я. Ніхто не помітив, як придеренчав екскаватор і за лічені хвилини вирив траншеї під фундамент. Закипіла робота. А усміхнена Марусина поралась біля печі — варила обід.

— У нас колгосп багатий. Ми це діло — раз плюнуть! — раз у раз повторював чийсь веселий голос.

А звідкись здалеку долинало приглушене жаб’яче кумкання.

“Як я міг поїхати і не подзвонити в клініку, — подумки картав себе Василь. — А якби то був мій син? Хіба отак би поїхав після операції?” І раптом Серпаи розплакався. Сидів па купі піску, щойно висипаній з велетенського самоскида, і плакав, притискаючи до себе Андрійка.

— А якби то був ти, синку? Хіба б я тебе залишив? Ні, ніколи. Як я міг? Залишив людину, маленьку людинку, безпомічну… Ми ж люди! Насамперед — люди! Які там дисертації?! Яка наука?! Кому потрібні красиві й мудрі слова, коли я можу отак залишити людину…

— Не плач, тату, — сказав Андрійко. — Полетіли додому. Нас мама чекає.

— Так, синку, — намагався підвестися на ноги з купи піску і не міг. — Летимо. Зараз летимо.

Нарешті йому вдалося встати. Зібравши всі сили, відштовхнувся ногами від землі, підхопив сина і піднявся в повітря.

— Куди ти, Василю? — раптом вигукнула Марусина. — А картоплі взяти?! Ти ж по картоплю приїхав! Та й качок я тобі ще не врубала!

— У нас колгосп багатий! Нам картоплі комусь дати — раз плюнуть! — знову долинув чийсь голос.