— Я зовсім не те мав на увазі.

— А я з самого початку це враховував. Саме тому й погодився зустрітись із ними, одержавши вашого листа, — вів далі Промисловець. — Погодився не для того, щоб налагоджувати якісь там непевні й взагалі неможливі торговельні відносини, а щоб дістати уявлення про їхні справжні наміри. Я не гадав, що вони уникатимуть зустрічі. — І додав, зітхнувши: — Сподіваюся, то не наша провина. В будь-якому разі ви маєте рацію в одному: надто довго світ жив спокійно. Ми втрачаємо здорове почуття підозріливості.

Завжди врівноважений Астроном різко підвищив голос:

— От що я скажу. Немає жодних підстав вважати їх ворогами. Так, вони маленькі, але це — ще один доказ того, що світ, звідки вони прибули, теж малий. Наша планета має звичну для них силу тяжіння, однак набагато вищий гравітаційний потенціал, тож густина нашої атмосфери заважає їм почувати себе тут нормально тривалий час. З тої ж причини використовувати нашу планету як міжзоряну базу неекономічно, хіба що для торгівлі певними видами товарів. Не забувайте також про істотні відмінності в нашій органіці, зумовлені особливостями грунтів. Ми не можемо споживати їхніх продуктів, а вони — наших.

— Немає сумніву, все це можна подолати. Привезти з собою запас їжі, збудувати під куполами станції з низьким повітряним тиском, сконструювати спеціальні зорельоти.

— Можна. Та як у вас усе просто! Це дуже нетипово для юної раси. Ясно, що їм не доведеться нічого такого робити. У Галактиці мільйони планет, придатних для життя. Їм непотрібна наша, непридатна.

— А вам звідки знати? Все це знов їхні слова.

— Висновки я зробив самостійно. Кінець кінцем, я — Астроном.

— І то правда. Розкажіть мені дорогою, що ви там збиралися розповісти.

— Так от, сер, уявіть: наші астрономи довго вважали, що є два класи планетарних тіл. Перший — планети, що виникли досить далеко від зірки-ядра їхньої планетарної системи і тому достатньо охолодились, щоб почати затримувати водень. Це великі планети, багаті на водень, аміак, метан. Прикладом можуть бути планети-гіганти на зовнішніх орбітах. До другого класу відносили планети, розташовані так близько до зірки, що через високу температуру велика кількість водню не могла затримуватися. Вони порівняно невеликі, бідніші на водень і багатші на кисень. Цей клас нам добре знайомий, бо саме на такій планеті ми живемо. Наша планетарна система — єдина, яку ми досконало вивчили, отож цілком закономірно було виділяти лише ці два класи планет.

— Наскільки я зрозумів, є ще якийсь?

— Так. Планети з надтвердої речовини, менші за розміром і бідніші на водень від планет, що обертаються на внутрішніх орбітах нашої системи. У нашій Галактиці співвідношення воднево-аміакових і подібних до їхньої киснево-водяних планет з надтвердої речовини за їхніми даними — пам’ятайте, що на сьогоднішній день ними досліджено значну частину Галактики, чого ми, відмовившись від міжзоряних перельотів, зробити не можемо, — десь три до одного. Що лишає їм кілька мільйонів малих планет, придатних для вивчення й колонізації.

Промисловець поглянув на блакитне небо та зелені крони дерев над головою й запитав:

— А наша їм також підходить?

Астроном лагідно відповів:

— До нашої системи вони не зустрічали таких планет. Певно, її розвиток відбувався за якимись особливими законами.

Промисловець трохи поміркував над почутим.

— Отже, ці космічні істоти населяють астероїди?

— Ні, ні. Знов не те. Як вони мені пояснили, астероїди трапляються в одній з восьми систем, та зараз ми говоримо зовсім про інше.

— Але чому ви — астроном — лише цитуєте їхні нічим не підперті твердження?

— Вони не обмежилися голими фактами. Я ознайомився з їхньою теорією еволюції зірок, яка, мушу визнати, набагато вірогідніша від будь-якої з висунутих нашими астрономами, за винятком хіба що якихось уже забутих теорій Передвоєнних Часів. Зважте, їхня теорія спирається на точні математичні розробки й описує саме таку Галактику, яку вони передбачають. Отже, як бачите, їм відкриті всі світи. Вони не зазіхають на чужі планети. Принаймні на нашу.

— Якщо тверезо розважити, ви маєте рацію. Але істоти можуть бути розумними, та нерозважливими. Хіба був якийсь сенс майже дощенту знищувати високорозвинену цивілізацію в атомній війні, причину якої нашим історикам і досі не вдалося встановити? — замислено мовив Промисловець. — Відтоді як скинуто першу атомну бомбу на Східні Острови Сонця, — забув їхню давню назву, — людство усвідомило, що війна матиме лише один кінець. І все одно не зробило нічого, аби його відвернути.

Він звів очі й жваво запитав: