Мандел, щось люто вигукнувши, розчинив вікно і схопив плівку. Він затулив її складеною човником долонею, пронизуючи присутніх поглядом палаючих почервонілих очей.

— Зачекайте тут! — уривчасто кинув він.

Заперечити не наважився ніхто. Коли за Манделем зачинилися двері, вони ошелешено втупилися один в одного.

Мандел повернувся хвилин за двадцять. Спокійним голосом (голосом, який принаймні справляв враження спокійного, мабуть, лише тому, що його власник задалеко перейшов межу шаленства) він повідомив:

— Кінчик, запханий у щілину, не зовсім засвічений. Я зміг розібрати кілька слів. Це була доповідь Вільєрса. Решта її пропала, не вдасться врятувати нічого. Все загинуло.

— Що ж далі? — запитав Тальяферро.

Мандел стомлено знизав плечима.

— Тепер мені все байдуже. Передача маси у просторі втрачена, аж поки хтось, настільки ж обдарований, як Вільєрс, розробить її знов. Я працюватиму над цим, проте я не надто тішу себе ілюзіями щодо своїх можливостей. Мені здається, що тепер, коли все загинуло, немає сенсу шукати винного серед вас. Хіба не все одно? — Все Манделове тіло, здавалося, надломилося і осіло з відчаю.

Проте голос Тальяферро пролунав твердо:

— А тепер постривайте! У ваших очах будь-хто з нас трьох міг вчинити злочин. Я, наприклад. Ви досить видатна людина в своїй галузі, а у вас ніколи не знайдеться доброго слова про мене. Може виникнути загальна думка, що я нездара, якщо не гірше. Я не маю бажання ставати жертвою підозри. Давайте доведемо справу до кінця.

— На жаль, я не детектив, — втомлено проказав Мандел.

— Тоді, хай йому, викликаємо поліцію!

— Хвилиночку, Тале, — втрутився у розмову Райджер. — Чи не хочеш ти натякнути, що винен я?

— Я лише сказав, що моє сумління чисте.

У Каунаса прорізався голос, в якому вчувався переляк:

— Це означатиме для нас Психічний Зонд. Може статися розумова травма.

Мандел підніс обидві руки високо вгору:

— Панове! Панове! Даруйте! Є одна можливість обійтися без поліції, і ви маєте рацію, докторе Тальяферро, — було б несправедливо щодо невинних залишити справу, не з’ясувавши її до кінця.

Всі троє, більшою чи меншою мірою відчуваючи ворожість, повернулися до Мандела.

— Що ви пропонуєте? — запитав Райджер.

— У мене є приятель на ім’я Венделл Ерт. Чули ви про нього чи ні, але, може, мені пощастить умовити його зустрітися з нами увечері.

— А коли пощастить? — поцікавився Тальяферро, — Що нам це дасть?

— Він досить дивна людина, — вагаючись вів далі Мандел, — навіть дуже дивна. І дуже, в певному розумінні, обдарована. Раніше його допомогою уже користувалася поліція, і я сподіваюся, він зможе допомогти нам.

Едвард Тальяферро, розглядаючи вітальню та її господаря, не міг стримати величезного подиву. Здавалося, що і вона, і він існують в ізоляції, ніби закуток незбагненного світу. Земні звуки не долинали у це оббите м’якою повстю безвіконне кубелечко. Земні світло й повітря тут були витіснені штучним освітленням та кондиціонером.

Вітальня була простора, але тьмяна і захаращена. Вони ледве знайшли де ступити, щоб дістатися до канапи, на якій збоку жужмом лежали недбало згорнуті фільмокопії книжок.

Власник вітальні був кремезний і округлий, з великим круглим обличчям. Він сновигав по кімнаті на куцих ногах, під час розмови увесь час кивав головою, від чого окуляри з грубими скельцями мало не злітали з майже непомітного ґудзика, що правив йому за носа. Його ледь витрішкуваті оченята з важкими повіками з короткозорою доброзичливістю зиркали на них, поки він умощувався у кріслі за секретером, над яким звисав єдиний в кімнаті яскравий світильник.

— Дуже радий, панове, що ви завітали. Даруйте, даруйте за розгардіяш у вітальні, — він зробив промовистий жест рукою із короткими, схожими на обрубки пальцями. — Я саме укладаю каталог речей, що стосуються екстратерології. У мене вже їх назбиралося чимало. Просто жахлива робота. Ось, наприклад…

Він вихилився з крісла і зарився в купу предметів біля секретера, потім виринув звідти з димчасто-сірим напівпрозорим предметом грубої циліндричної форми.

— Ось, — сказав він, — предмет Каллістанської цивілізації, що може бути реліктом розумних негуманоїдних формацій. Ще не з’ясовано остаточно. Не більше десятка було знайдено, але з відомих мені цей екземпляр найдосконаліший.

Господар так жбурнув його назад, що Тальяферро мало не підскочив з несподіванки. Опецькуватий чоловічок глянув у бік Тальяферро і заспокоїв його: