— Ідуть заробляти хрести, — додав Майєр. — Переважно — цвинтарні.

— Та ви що, Віллі?

— Вас дивують мої слова, Крістіно?

— Ще б пак! Ви, офіцер Великонімеччини, війська якої долають уже Кавказькі гори, і раптом…

— Поразницькі настрої, ви хотіли сказати.

— Відверто — так! Стільки перемог…

— І жодної Перемоги, перемоги з великої літери, Крістіно… Так, ми дійшли до Кавказьких гір. Це вірно. А далі що? — Він сумовито задумався. — У нашого Клейста щось не клеїться під Владикавказом… Це може стати початком нашого лиха. Сідайте до машини, годі стовбичити під мокрою хуртовиною. — А вже в машині він кисло мовив, що так не схоже було на веселого й жвавого унтерштурмфюрера Віллі Майєра: — Війна триває вже другий рік, і я все частіше запитую подумки: «Перемого, де ти?»

— І ви не боїтеся казати про це?

— Тільки вам, Крістіно…

— А якщо я доповім Хейнішеві?

— Ви? А навіщо це вам? Вам замало двох трупів, фрейлейн?

Він втупився в неї потемнілими, сповитими сумом очима. Крістіна похолола.

— Віллі! Ви чудова людина… І, мабуть, дивак…

— Змалку у диваках ходжу. Але не шкодую. Від жінки я хочу світлого, як саме життя, щастя або зовсім нічого. Та світла нема, є присмерк ночі й тотальні загибелі… Чи любите ви Вагнера?

Він раптом зупинив машину. Вийшов і підійшов до іншої, біля якої безпорадно никав молоденький єфрейтор.

— Що трапилося, Лютке? — запитав Майєр. — Гауптман в їдальні, а ти з машиною тут. Чому?

— Б-б-бензин-ну… н-н-не…

— Добре, добре — я зрозумів. Це моя провина, що одразу не подбав. Ось за цією карткою, — він витяг її з кишені, — ти зможеш одержувати паливо в будь-якій військовій або господарській частині. А поки що візьми у мене в багажнику запасну каністру.

— Д-дяк-к…

— Менше базікай, Лютке! Я поспішаю.

Коли вони знову рушили, Крістіна запитала, скоріше для того, щоб Майєр не повернувся до попередньої розмови:

— Це наш новий водій? Я його ще не бачила.

— Ні, до нас заїк не беруть. Це ординарець військового кореспондента, історика Адольфа Шеєра, що сьогодні вранці прибув з Берліна. До речі, от його — Шеєра — ви вже бачили.

— Я? — здивувалася Крістіна. — Коли? Весь час була з паном штурмбанфюрером, оце відпустив до їдальні…

— У їдальні ви його і бачили. Пригадуєте гауптмана, що сидів за столом обер-лейтенанта Шютце?

— Так це він, Шеєр з Берліна?

— А. що вас дивує?

— Такий молодий?

— І вже вчений муж, хотіли ви сказати. Додам до цього: з дуже високими повноваженнями міністерства пропаганди та ОКВ. Птах! Поводьтеся з ним обережно.

— А до чого тут я?

— Справа така. Він прибув збирати матеріал для книги про перемогу німецької зброї на Кавказі. Хейніш наказав передати в його розпорядження половину будинку, в якому живете ви. Отже, його знайомство з вами невідворотне.

— А якщо я цього не хочу?

— Наказ!

— Чи не зручніше поселити жінку?

— Наказ! А накази слід виконувати без балачок.

«Шеєр»… Хіба трапляється в житті така неможлива схожість? Трапляється. Та лише у близнюків. І ще в кіно, для розваги… Це не Шеєр… Це Калина… Це Костя… Це Хартлінг… Чому він тепер — Адольф Шеєр?.. Перед війною Костя студіював історію в Берліні… Історик, кореспондент з Берліна… А що, коли його ще тоді завербували? Що, коли він розвідник і зараз діє під зміненим прізвищем? Що, коли придбав чужу подобу, щоб наші не впізнали?.. Невже Костя здатний на зраду?.. Неможливо, неможливо, неможливо!.. Ну який із соромливого до відчаю Костика, що й торкнутися до неї жахався, може бути розвідник? Тільки й ставало сміливості у нього щодня купувати їй квіти і з ніжною, боязкою журбою зазирати їй в очі… Може, й справді якийсь Адольф Шеєр?.. Та ні, це він — Костя. Вона б упізнала його й серед тисячного натовпу!

Машина вже мчала по вулиці Темрюкській. Ще здалеку Крістіна помітила солдата, що неквапом походжав перед її домом з автоматом на грудях. Що це? Варта? Навіщо? Невже це Костя приставив до неї варту? Як він дізнався про неї? І що замислив? І цей дивний наказ Хейніша — поселити його тут. І ця небезпечна розмова з Майєром. «Вам замало двох трупів, фрейлейн?». Ніби відповідаючи на її німі запитання, Майєр мовив:

— Для безпеки гауптмана Шеєра біля вашого будинку влаштовано цілодобовий пост. Вашого ж пса довелося прибрати.

— Вбили? — вороже запитала Крістіна.

— Ну що ви, фрейлейн! Хіба ж я наважуся вас кривдити… Просто зачинив його в хаті, бо надто скаженів і кидався. Ви зараз побачите свого улюбленого пса живим і здоровим. Але хай потроху звикає до нових людей. А то хтось і справді… От ми й доїхали. Чекайте сусіда, я йото зараз привезу… До побачення, фрейлейн!

Власна кімната здалася Крістіні чужою. Темного дерева трюмо і шафа для одягу, стіл з важкою оксамитовою скатертиною темно-рубінового кольору під тон меблів, на ньому ваза без води, але з гарними, ламкими, бо засохлими трояндами. Лише на тумбочці віялом стирчали живі китиці верби. Цупкі брунатні штори були запнуті, вкриваючи не тільки вікно, а й усю стіну. На свіжому, незайманому ліжку — недбало кинутий журнал «Корал», розгорнутий на шостій сторінці, газети — есесівська «Дас шварце корп» [47] та армійська «Панцер форан» [48] . Нічого не зрушено, нічого не зсунуто, все перебувало в тому ж стані, в якому вона залишила, йдучи на роботу.