Солдати витягли з сарая втікача. Він упирався, голосно лаявся. Солдати били його по руках і ногах.

— Іди, іди, негіднику! — кричав на нього Борзов. — На тебе давно вже зашморг чекає!

Втікач відповідав лайкою.

— Зрадник! Банщик нещасний!.. Ще не відомо, хто з нас раніше здохне!..

Нарешті його повели. Борзов причинив сарай і витер піт з лоба.

— Ну, ходімо, — примирливо сказав він Миколці.

Але Миколка весь зіщулився від ненависті. Очі у Борзова стали страшними. Він міцно схопив Миколку за руку і потягнув у дім.

— Рано ще тобі, щеня, розмірковувати!..

Миколка укусив його за руку:

— Пустіть, пустіть!..

— Я тебе пущу! — Борзов штовхнув його в кімнату і зачинив на ключ. — Посидь тут. Потім поговоримо!..

Пізніше Борзов приніс Миколці їжу — великий шматок вареного м'яса, хліба з маслом, гарячого чаю, — хазяйновито поставив тарілки на стіл і сів поруч з виглядом привітного господаря.

— Племінничку! — покликав він. — Іди до столу…

Але Миколка забився в куток і дивився звідти на дядька поглядом, сповненим ненависті. Чому це мати наказала йти до нього? Він, мабуть, і її зрадив, тільки вона про це так і не дізналася.

—Їж, Миколко! — наполягав дядько і присунув тарілки ближче до хлопчика. — Їж, кажу тобі. Лізеш не в свої справи…

Миколка не рухався. Він так багато пережив за останні дні, що зразу став дорослішим. Ще недавно його маленьке довірливе серце ладне було повірити Микиті, але тепер він боявся і ненавидів його. «Швидше, швидше тікати звідси!» — тільки й думав він, притаївшись у своєму кутку.

Микита Кузьмич сидів, поклавши руки на стіл, і, наїжившись, дивився на Миколку.

— Ти довго гратимеш на моїх нервах? — пробурчав він. — Ось виведеш з терпіння, то я тебе ременем провчу.

— А мене й батько ніколи не бив, — вороже відповів Миколка.

— Шкода! Старших не слухаєш. Все характер, характер свій показуєш… Скільки тобі років? Уже, мабуть, тринадцять?

— Скоро буде…

— От бачиш — тринадцять!.. Не маленький! Повинен розуміти…

Миколка підвів злі очі:

— А що розуміти?

— А от що. Тебе до мене мати послала?..

— Мати, — тихо відповів Миколка.

— На смерть ішла, а до мене послала! Виходить, добра тобі хотіла! Кажи, чого мовчиш?..

— Не знала вона, яка ви зла людина, дядьку Микито.

Микита Кузьмич схопився на ноги і ударив кулаком об стіл так, що забряжчали тарілки.

— Малий ти ще, малий, шмаркач, щоб дорослих судити! Не знаєш життя. І як воно дається, якою кров'ю обходиться!.. — Борзов схопився рукою за серце, важко ступаючи, вийшов у сусідню кімнату, де стояло ліжко, і майже повалився на нього.

— Дай води, — сказав він.

Видно, йому було дуже погано. Він лежав на ліжку такий маленький, старенький і беззахисний, що у Миколки мимоволі защеміло серце.

Він швидко приніс із сіней кухоль холодної води, дістав з буфета, куди показав дядько Микита, якісь порошки. Прийнявши ліки, Микита Кузьмич кілька хвилин лежав мовчки, з заплющеними очима. Миколка сидів біля нього на краю ліжка і пильно дивився в дядькове бліде, зморщене обличчя. Він думав про те, що йому далі робити. У табір до батька його ніхто не пустить. Туди навіть іти небезпечно: гітлерівці можуть дізнатися, що в цього полоненого на площі повішено дружину. Адже тоді вони уб'ють і батька. Розповісти про це дядькові Микиті? Але чи можна йому довіритися? Чи допоможе він батькові?..

Хвилин через десять Микита Кузьмич розплющив очі і мутним поглядом подивився на Миколку.

— Відпустило! — з полегшенням зітхнув він. — А то мало богові душу не віддав… Добре, що ти був поблизу.

Борзов ще трохи полежав, а потім сів на ліжку і почав застібати на грудях сорочку.

— Куди ви, дядьку Микито?

— А нікуди, вдома побуду. Лежати ж довго не можна: серце зупиняється. Ну добре, іди поїж.

Миколка покірно підійшов до стола і одрізав шматок м'яса.

— Більше їж, — сказав дядько Микита, підсівши до стола з іншого боку, — намазуй хліб маслом…

Миколка їв швидко, а дядько Микита мовчки дивився на нього. Раптом він помітив, що в Миколчиних очах з'явилася якась допитлива думка. Хлопчик пильно глянув дядькові в обличчя, а потім одвів погляд і потупився.

— Дядьку, а навіщо ви того чоловіка поліцаям видали?.. — раптом запитав він тихо.

Микита Кузьмич спалахнув.

— Слухай! — крикнув він, втрачаючи самовладання. — Ти що — мені допит учиняєш? Скажи краще, як він до мене у двір потрапив.