— Ніякого марева немає, це все ваші вигадки, — відмахувався прокурор.

— Але перевірте, прошу вас, перевірте, переконайтеся в правдивості моїх слів. Ще раз повторюю, що мова йде не про мою долю, а про долю тисяч іранців, про долю цілої іранської області, яка, можливо, вже завтра опиниться в руках жорстоких і підступних ділків.

— У вас немає ніяких доказів, ви хочете заплутати слідство, — стояв на своєму прокурор.

— Доказ у мене один: в чорних пісках, на схід од Келата, щодня в тиху погоду з'являються в повітрі страхітливі примари, які з шаленим гуркотом мчать на кожного, хто перебуває поблизу. Побачивши марево, кочовики мерщій женуть свої отари з передгір'їв, караванбаші завертають свої каравани, з кишлаків оазису, де ще є мешканці, втікають перелякані чоловіки й жінки, діти й білобороді діди. Невже іранські власті не знають і не хочуть знати, що відбувається в їхній країні? Невже їх не цікавить доля своєї землі й свого народу? Невже вони спокійно будуть спостерігати, як пожадливі чужинці розтягатимуть по шматку Іран, висмоктуючи з його надр нафту, вирубуючи його сади, щоб збудувати на їх місці аеродроми, розкрадаючи багатства цієї древньої країни?

— Це все пропаганда! — закричав прокурор. — У вас немає ніяких доказів! Відповідайте на запитання, а не читайте мені лекції! Я вас обвинувачую, а не ви мене!

Тоді Олег відповів прокуророві старовинним персидським віршем:

Що означало:

Розлючений прокурор заявив, що суд відбудеться завтра ж.

Коли Олег сказав про це наглядачеві, з яким за ці дні міцно здружився, той довго зітхав, заплющивши очі, а потім раптом запитав:

— Хочеш, я випущу тебе цієї ночі на волю?

— Ти ризикуєш своєю долею й долею своєї сім'ї, — відказав Трубачов.

— У мене ніколи не було сім'ї, а життя такої бідної людини, як я, не має особливої вартості. Та й для чого тобі турбуватися про мене? — Я теж втечу з Келата. Іран досить великий, щоб у ньому сховався нещасний старий чоловік, переслідуваний долею.

— Той, хто не почуває за собою провини, не втікає, — сказав Олег.

— Значить, ти не підеш звідси, якщо я навіть одчиню двері?

— Ні, не піду.

— Але ж тебе завтра будуть судити, одвезуть до Тегерана і кинуть у в'язницю.

— Уряд моєї країни ніколи не залишає в біді своїх громадян. Рано чи пізно мене звільнять.

— У вашій країні живуть щасливі люди, — пробурмотів наглядач і вийшов із камери.

Після сходу сонця прийшли молоді міцноногі пасбани й повели його на келатський базарний майдан, де мав відбутися суд.

Мабуть, люди, які спровокували цей процес, були зацікавлені в тому, щоб на ньому було якомога більше присутніх. Через те судове засідання було винесене на базарний майдан і мало відбутися на підвищенні — накара-хане, на якому міські музиканти щодня супроводжували захід сонця грою на флейтах, барабанах і велетенських мідних карнаях. Цього звичаю, заведеного ще Тамерланом, в Келаті неухильно дотримувалися й до цього часу.

В звичайні дні над майданом стояв гамір, в повітрі клубилпея хмари пилу й диму з печей і ковальських гори, сьогодні ж тут панувала тиша, вся площа заздалегідь була ретельно полита водою. Скрізь, біля закритих крамниць і рундуків, між кочовиками, що не злазили з своїх ослів і верблюдів, біля перукарень і галерей, де сиділи ювеліри й торгівці коштовностями, мелькали зелені мундири пасбанів.

Суд засідав на накара-хане, застеленою товстим килимом, трохи збоку стояла кафедра для прокурора і лава для підсудного, огороджена кам'яним парапетом.

Перш ніж приступити до справи, судді випили по чашечці чаю, запропонувавши промочити горло й обвинуваченому. Потім прокурор, якому, мабуть, хотілося якомога швидше покінчити з цим зухвалим юнаком, щось шепнув голові суду, і той, ставши навколішки, похапцем помолився, присяжні й члени суду зробили те ж саме, і процес почався.

Прокурор підійшов до кафедри, розгорнув сувій паперів, відкашлявся і почав:

— Бо ім'я бога милосердного й милостивого! Ми, Агасі-бек Ібн-Джарі, мусимо заявити судові про те, що…

І він почав довгий перелік злочинів, яких Трубачов ніколи не робив, і ворожих намірів по відношенню до Ірану, яких радянський юнак ніколи не мав.

— Цей невірний, — вигукував дадбан, — не хоче визнати своєї тяжкої провини. Він хоче заплутані правосуддя, вигадуючи байки про якесь марево, що нібито лютує над великим оазисом поблизу чорних пісків. Але мудрість і благословення аллаха завжди з нами, і ми легко розпізнали під поверхнею неправди дійсні вчинки й наміри цього злісного комуністичного агента. Я вимагаю від суду з усією суворістю поставитися до цього небезпечного шпигуна і тим самим захистити наш народ від жахливої небезпеки…

Прокурор говорив і говорив. Віті пересипав свою промову висловами з корана й з персидських поетів, він здобрював свій обвинувальний висновок доброю порцією східного красномовства, і поки вій читав це безконечне еддеа-наме [38] , на протилежному кіпці майдану з'явився якийсь караван. То був дуже великий караван з верблюдів, коней і ослів, і на спинах у тварин копичилися не звичайні в'юки, а незграбні предмети, що нагадували чи то металеві конструкції, чи то дерев'яні деталі збірних будинків. Майже ніхто з присутніх не звернув уваги на караван, бо всі дивилися вперед, туди, де засідав суд, і не бачили, що робиться в них за спинами. Судді й присяжні засідателі, що, куняючи, слухали верескливий голос дадбана, теж не помітили прибуття каравану.