— Гаразд, гаразд, — закивав головою місіонер. — Про все це ми ще домовимося. У нас є ще час…

— Я не бачу цього часу, — здвигнув плечима Олег. — Мої товариші, можливо, десь страждають, вони, може, в смертельній небезпеці, а я тут дивлюся ослині скачки, п'ю прохолодний шербет і слухаю ваші, нехай і не позбавлені певної чарівності, але все ж не зовсім доречні в моєму становищі розповіді.

— Обіцяю вам завтра ж розпочати турботи про вашу долю, — урочисто пообіцяв йому місіонер.

Вночі, коли Олег вже збирався лягати спати, до нього в кімнату прийшла дівчина.

Легкий халатик з стрільчастої тканини вільно облягав її постать, окреслюючи ніжні лінії плечей і грудей, крізь широкі блакитні шаровари з хан-атласа чітко вимальовувалися стрункі сильні ноги. В руках у дівчини був бронзовий кумган з водою для вмивання. Поставивши кумган на столик, вона повернулася до Трубачова, і Олег побачив її обличчя. Від природи смагляве, воно зараз було бліде, під чорними бровами, що становили майже суцільну лінію, тривожно поблискували очі, вологі й налякані, мов у тієї газелі, затравлеиої Томбергом у пустині.

Дівчина стояла біля дверей, мовчки дивлячись на Олега, ніби ждала його наказів.

— Спасибі, — по-фарсидськи сказав їй Олег. — Тепер можете йти, спокійної вам ночі.

Та дівчина не йшла.

— Ви, мабуть, хотіли щось мені сказати? — запитав її Трубачов.

Не то посмішка, не то болісна гримаса пробігла по блідому обличчю дівчини, але й після цього вона не промовила й слова.

— Ви маєте якийсь наказ доктора Томберга? — починаючи де про що догадуватися, знову запитав Олег.

Дівчина злегка кивнула головою.

— Що ж це за наказ?

— Він сказав, щоб я не виходила звідси до ранку, — хрипким голосом відповіла дівчина.

— До ранку? — червоніючи, вигукнув Трубачов. — Послухайте, та він негідник, цей ваш доктор Томберг!

— Він велів мені показати тобі моє тіло, — продовжувала вона, потупившись, — тіло, якого ще не торкалася рука чоловіка, яке вже тричі натирали розім'ятим кишмишом, щоб на ньому не було жодної волосинки, бо руський юнак любить тільки ніжну, мов пелюстка, шкіру. Так він звелів сказати.

— Який негідник! — вхопився Олег за голову й почав бігати по кімнаті, соромлячись глянути в очі дівчині.

— Як тебе звуть? — нарешті запитав він її.

— Сетард.

— Так от, Сетард, я зараз піду до Томберга й заявлю йому, що він падлюка й мерзотник.

— Хазяїн буде лаятися! — злякано сказала Сетард.

— Розумію, — потер лоба Трубачов. — Ти його боїшся. Ну, гаразд. Тоді йди, спокійно спи, ми йому нічого не скажемо поки що. А потім, може, щось вдасться придумати.

— Спасибі тобі, — тихо промовила дівчина і, низько вклонившись, безшумно зникла з кімнати.

Олег, розлючений таким ганебним вчинком місіонера, продовжував міряти кімнату вздовж і впоперек.

— От тобі й слуга господній, — бурмотів він. — От тобі й свята людина.

Зненацька його погляд упав на двері. Вони були нещільно причинені, і в темній щілині блищало чиєсь чорне велике око. Сумніву не могло бути, це знову той же Хедаят, якому, мабуть, доктор Томберг наказав слідкувати за кожним кроком свого в'язня.

— Хедаят! — сердито покликав Олег.

Двері відчинилися, молодий перс увійшов до кімнати і впав навколішки.

— Це ще що таке? — здивовано відступився Олег. — Ану встань!

— Я не встану до тих пір, поки моя подяка не дійде до твого серця, великодушний рус, — прошепотів Хедаят, і Олег побачив, як у нього побігли по щоках сльози.

— Та що з тобою? — не зрозумів Трубачов. — Ти, мабуть, випив?

— О, ти помиляєшся, рус, — сказав Хедаят. — Нічого, крім води, не було в моїм роті. Але я бачив Сетард, і вона все мені розповіла.

— Ну, це не твоє діло, — похмуро промовив Олег.

— Ми з Сетард любимо один одного, — знову прошепотів Хедаят, і знову на його засмаглих щоках блиснули прозорі краплі.

— Он як, — сказав Трубачов. — Тепер зрозуміло. Хоча багато дечого для мене ще неясно. Ну, досить тобі стовбичити на колінах, вставай, сідай отут поруч зі мною і розповідай про все.

І Хедаят розповів йому коротку й сумну історію, які, на жаль, ще так часто трапляються з бідними людьми в цій країні.