Микола вдарив склянку об землю. З дзенькотом розлетілися навколо скалки.

— Щоб ніхто ніколи не міг пити з цієї склянки, — пояснив він.

Вино зашуміло в голові Оленки. Вона схопила пляшку, розбила її об стовбур дуба.

— Щоб ніхто не пив більше цього вина!.. Микола несміливо взяв її за руку, заглянув у очі. Вона, глибоко вдихнувши повітря, прошепотіла:

— Може, ще щось треба?..

— Ще… треба поцілуватися… Формально… — Так вимагає клятва?..

— Угу…

Оленка, не задумуючись, обхопила за шию хлопця, поцілувала. Він, відчувши біля себе її стан, груди, палаюче обличчя, не тямлячи себе, схопив її в обійми.

Довго, ой, довго тривав цей «формальний» поцілунок. І, напевне, ніхто з них не хотів закінчувати його.

Оленка падала в безодню, летіла у вихорі незвіданого почуття в незнайомий світ, відкривала його вперше і не могла покинути.

Микола випростався, охопив долонями гаряче чоло, завмер. Дівчина знеможено сіла на лавку. Заплющила очі. Щось промовила. Він кинувся до неї, притулив її руку до своєї щоки.

— Ти щось сказала?..

Вона не здивувалася, що він назвав її ти.Так треба. Так має бути.

— Що це було? — ледве чутно запитала чи в нього, чи в вітру, чи, може, у свого серця. — Невже це… воно.

Знову мовчання. Знову грозовий поцілунок. І так без кінця.

Місяць піднявся між верховіття дубів. Замовкали далекі звуки міста. Вщухли солов’ї. Тільки вітер захоплено хитав напружені життєвою снагою віти, доносив з далеких полтавських полів запахи квітів і полину.

Оленка лежала в обіймах Миколи, щаслива, виснажена неймовірним спалахом почуттів, і місячні промені ткали на її блідих щоках неземні узори. І раптом Микола відчув, як вона здригнулася.

— Що з тобою, Оленко?

— Нічого… нічого… мовчи… Ще хвилинку… Микола занепокоєно заглянув у її лице. Очі Оленки вдивлялися в глибінь нічного неба, на далеку кулю місяця, яка то поринала в хащі хмар, то знову випливала з них на ясне тло. Ось пливе чорна фантастична потвора. Вона роззявляє велетенську пащу, намагається ковтнути ясне світило. Місяць пручається, судорожно пульсує, виривається знову на волю…

Оленка з хвилюванням і острахом дивилася на космічну боротьбу двох велетнів. Їй вони здавалися символами життя. Якщо переможе світло — все буде ясно, гарно, щасливо. Вони з Миколою завжди йтимуть рядом, не розлучаться повіки. А якщо ні… ой, краще не думати!

Місяць поринув у темну хмару. Пітьма огорнула простір. Оленка притислася до Миколи, ждала. Неясні проблиски пробивалися крізь густу пелену, ніби там, за нею, билося, пульсувало болюче, гаряче серце неба. Невже не вирветься, невже не з’явиться знову?

Минали хвилини… чи віки… Микола чув, як дівчина важко дихає, як тремтить її тіло.

— Тобі погано, Оленко?

— Зараз… Одну мить… зачекай…

Срібною каймою спалахнув край хмари. Ось… зараз… вийде світило, розжене морок… Ні! Ще чорніша запона з’являється з безмежжя, покриває, гасить останні іскри надії…

Серце в Оленки впало. Невже кінець? Невже таким буде їхнє життя? Знала в глибині душі, що це забобони, що нема ніякого зв’язку між місяцем і людиною, але нічого не могла подіяти з настроєм. Чорний покрив хмар затулив не тільки промені місяця, він вкрав і дитячу, новонароджену віру…

Та ось… заясніло вгорі, завирували темні громаддя в небі. Вітер налетів з Дніпра, радісно захитав велетенські дерева. Місяць вийшов з темряви раптово, ніби камінь, викинутий з пращі владною, сильною рукою. Хмари розбіглися врізнобіч, зоряне тло збільшувалося… і, нарешті, лише ясне коло нічного світила одне панувало в космічному безмежжі…

Оленка знеможено-радісно заплющила очі.

— Нарешті, — прошепотіла вона.

Микола нічого не питав. Він інтуїтивно відчував її настрій, знав, що в ній тепер діється щось знаменне і важливе. А коли срібне проміння місяця осяяло її натхненне, щасливе обличчя, він все зрозумів. Знову їхні вуста були разом, і нічні прозорі тумани котилися між деревами, лягали до ніг хлопця і дівчини. А може, то не тумани були… Може, то дніпровські добрі духи ласкаво всміхалися до закоханих, соромливо огортаючи їх сивим серпанком.

Вже під ранок вони вертали назад, німі, приголомшені. Пустинні вулиці мовчали. Тільки де-не-де лунко віддавалися кроки окремих перехожих. Недалеко від вулиці, де жила Оленка, Микола сказав:

— Мені все здається сном… Ти зараз підеш додому… А я залишусь один. Я не зможу тепер без тебе… Ти розумієш, Оленко? Я не зможу…

Вона радісно зазирнула в його лице, в темні пристрасні очі.

— Так ми ж знову зустрінемось, Миколо…

— Я не хочу зустрічатися з тобою, — палко заперечив він. — Я хочу завжди бути рядом… Давай поїдемо разом в село. До мене… Я працюватиму в клубі. Буду вивчати народні пісні, писати свої, організую хор… А ти…