Оленка впала на коліна, цілувала її руки, ридала.

— Що ж це таке?.. Дідусю… треба лікаря… Боже мій… що це таке?..

— Не треба, — шепотіла мати. — Я вмираю… Ніщо не поможе… Їдь, дочко… Збережи онука… Чуєш…

Вона хотіла підвести руку, щоб перехрестити Оленку, та сили покинули її. Шелестіли останні слова, як степовий легіт:

— Я молитимуся за вас матері божій… щоб з’єднала вас… Чуєш, Оленко… Їдь на схід… дитину збережи… Не згадуйте лихом, діти мої… Прощайте, тату…

Вперше в житті бачила Оленка, як тяжко ридав дід Василь. Все тіло його тряслось в судорогах, а в грудях щось клекотіло, стогнало, ніби многостраждальна душа хотіла вирватися з немічного тіла, щоб полинути за дочкою своєю…

Схоронили її на цвинтарі, під гіллястим кущем шипшини. Поставили маленький дерев’яний хрест. Оленка і дід Василь стояли рядом на колінах, розгладжували долонями дернину, ніби крізь землю приймали від покійної останнє тепло її душі…

А на другий день Оленка готувалася до виїзду. Пакувала чемодан, зав’язувала клунок з припасами для майбутньої дитини. Дід сидів під іконами — худий, почорнілий. Він так схуд, що здавалося, в сіряку нема тіла. Ніби хтось, жартуючи, вткнув вусату голову в одежину та жилаві руки в рукава. Тільки вічний вогонь, що палив його душу, інколи світився з-під брів.

Газети несли страшні вісті. Ворожа повінь невпинно просувалася на схід. Україна горіла в огні нищівної війни. Мільйони людей відкочувались в глиб країни. Майбутнє було закрите запоною страху і невпевненості. Тільки віра в правду, тільки вічна любов до рідної землі давала наснагу…

— Дідусю! Невже це кінець? Де та сила, що зупинить їх? Скажіть мені, що це?.. Я сплю, чи все діється насправді? Ми ж думали, що ворог кроку не ступить по нашій землі… Дідусю? Як же це? Наша ідея, наша влада… невже загине?..

— Схаменися, дочко… Ти від горя втратила ясність думки… Хіба може ідея наша загинути, хіба може вмерти ідея людяності, братства, любові?.. Вона ж народилася в народі, вирощена ним… і вбити її можна тільки з народом… А народ же безсмертний… хіба ти не знаєш цього? Фашисти згинуть, як зловредний лишай… як піна під сонцем, згадаєш моє слово… Жаль тільки болю, страждання людей… Ну та хай… Те, що зростає в болях і муках, довго житиме… буде міцним… Хай, дочко… Іди. Зціпи зуби, в кулак серце — і йди… Я буду ждати вас… Тебе й Миколу. А вмру — прийди на могилу. Я й звідти обізвуся до вас… і благословлю дітей ваших. Іди, доню… Прощай…

Після короткої підготовки взвод, в якому був Микола, перекинули до Дніпра. Машини йшли лісом, виючи на піщаній дорозі. Фари були погашені. Боялися повітряного нападу.

Тісно притиснувшись один до одного, сиділи в кузові молоді солдати. Мовчали. Здалека линула глуха канонада, небо спалахувало багровим вогнем.

Микола вдивлявся в пітьму, жадібно вдихав знайомий запах рідних лісів. Десь недалеко праворуч — лежало село Зеленьки. Чи живі-здорові його рідні? Жодного листа не одержав Микола од них… Тільки в короткому сні йому часто привиджувалась Оленка, заплакана мати… Вони йшли тінями серед океану вогню, серед імли — і мовчали, дивлячись страдницькими очима на Миколу. І ці видіння ще гірше ятрили його душу, непокоїли серце…

Машини зупинилися на піщаній косі. Спереду блищала вода. На тлі далекої заграви бовваніли правобережні кручі. Там зловісно ворушилися, звивалися в нічній імлі язики полум’я.

Почулася команда. Солдати вискакували з машин, лаштувалися в колону. Мовчазно рушили до переправи.

А по переправі йшли нескінченним потоком запилені, закривавлені бійці. Суворі, злі. Йшли прямо з бою, обпалені вогнем контратак. Відчувалося, що фронт уже недалеко, що він невмолимо накочується на тіло України, поглинає його, ніби міфічна потвора…

Серед переправи почулися крики: «Тривога!» З-за темної кручі з пронизливим виттям виринуло кілька штурмовиків. Заторохтіли кулемети. З прокляттям і стогоном впало в Дніпро кілька бійців. Лавина відступаючих ощетинилася гвинтівками, автоматами. Назустріч напасникам гримнули густі залпи. Один штурмовик спалахнув, під злорадні крики тисяч людей потягнув чорний хвіст донизу, гримнувся в воду. Стовп пари знявся на тому місці.

І знову заворушилася нескінченна колона, рушила на схід.

На правобережжі, біля переправи, Миколу зупинили. Високий, худий, мов жердина, сержант схопив його за руку, сильно потряс. Почувся знайомий голос:

— Здоров, бра! Звідки ти? Куди?

Микола впізнав Нетребу. Секретар був у почорнілій гімнастьорці, в розхристаній шинелі, з автоматом. Він дивився на Миколу темними, глибоко запалими очима, смикав за рукав шинелі, не вгаваючи, запитував:

— Давно з дому? Що чути? Листи одержував? Де жінка?

Микола одтягнув Нетребу вбік, щоб не заважати іншим, схвильовано відповів:

— Жодного листа, друже… Як у воду впали. Зовсім рядом — а не довідаєшся. Наш взвод кидають на захист переправи. Сьогодні вночі займаємо оборону. А ти?