Сусідка, тітка Оксана, приємним альтом затягла:

Оленка слухала й не слухала. Вона не чула слів, а лише вловлювала настрій — всім серцем, всім єством. За вікном шуміли сосни, колихався велично, виблискував на сонці весняний Дніпро, золоті промені грали на веселих обличчях гостей. Оленка відчула себе впевненою, гордою. Вона обрала хорошу дорогу… А гості виводили слідом за тіткою Оксаною:

— І я тебе так люблю, — шепотів Микола дружині на вухо. — Завжди, незмінно… Що б не сталося…

Кров хлюпала Оленці до серця, жаром сипала по тілу. Вона стискувала руку Миколи, німо дякуючи йому за неймовірне блаженство буття і кохання…

Білоголовий, плечистий хлопець — Сергій — товариш Миколин, з приязню дивився на молоду, гаряче говорив:

— Це добре, що ви в сільську школу підете… Нам треба таких вчителів! 3 добрим смаком. Щоб знали і музику, і поезію… Щоб учили дітей і етиці й естетиці!

— А що воно таке? — під’юджував хтось правобіч Сергія.

— То наука, як дівчат обнімать та цілувать!

— Ха-ха-ха! Наші діди теж непогано знали таку етику!..

Оленка сміялася, запитувала:

— А ви теж вчитель?

— Ще ні… вчуся в педінституті. Майбутнього року закінчую і сюди, в Зеленьки! Будемо разом працювати…

З протилежного боку гукали:

— Ой леле, гірко!..

— Гірко! — дружно ревли гості.

Оленка опускала очі, червоніла. Сергій докірливо дивився на Миколу.

— Чого ждеш? Давай я займу твоє місце — роздумувати не буду!.. Ось так! А тепер наливайте, тітко Марусю! Солодка, як мед, горілка!

І знову звучала, вириваючись з хати, сумна чи весела мелодія народної пісні, несла на своїх крилах радість з’єднання двох юних сердець, вливаючи її до океану торжества природи, до свята пристрасної, могутньої, всепереможної весни…

Оленка не вернулася ні ввечері, ні вночі. Мати вчинила тривогу, повідомила Олену Антонівну. Та авторитетно заявила:

— Це той капцан її вкрав! Точно кажу. Треба наздогнати і забрати назад!

— Голубонько, Олено Антонівно! Допоможіть!..

— Все зроблю. Я ж серцем уболіваю за неї. Такий жених — Русанов! Чи вона сліпенька, чи дурненька? Зовсім зіпсовані дівчата пішли!.. Одягайся, поїхали…

Олена Антонівна не марнувала часу. Вона разом з матір’ю Оленки під’їхала до гуртожитку консерваторії. Комендант сказав, що Горенко Микола виїхав додому. А сторож додав, що не сам, а з молодою дівчиною. Еге ж, синьоока, білява, гарна…

— Яке село? — рішуче запитала Олена Антонівна.

— Зеленьки. На лівому березі Дніпра, — відповів комендант.

— Машиною можна доїхать?

— Можна.

Домовилися з шофером за п’ятдесят карбованців. Не гаючи часу, вирушили в путь. Мати Оленки плакала, схлипувала, приказувала:

— Чи я її не годувала… не одягала… Чи я їй не бажала добра? Отака дяка… Вона мене в могилу покладе… Куди він її завіз, проклятущий…

— Нічого, нічого, — ворушила губами Олена Антонівна. — Од нас не втече…

За годину доїхали до лісу. Машина захиталася на вибоїнах, забуксувала в піску. Жінки вийшли з машини, дивилися, як шофер підкладає соснові гілки під колеса. Марія Іванівна сплескувала долонями.

— В глушину, в яму поїхала! Він, напевне, її опоїв чим-небудь, не інакше!..

— Ну, не кажи, — блудливо всміхалася Олена Антонівна. — Він мужчина хоч куди. Якби вбрати та хорошу квартиру…

— Якби ж то! А то одні штани та й ті ззаду світяться. А живе де? Ти тільки поглянь — ні дороги сюди, ні тротуару. Та тут, мабуть, і магазину нема. Я йому такий скандал утну, він мене на все життя запам’ятає!..

— Я беру все на себе! — авторитетно заявила Олена Антонівна.

Машина вибуксувала з піску. Рушили далі. Незабаром під’їхали до води. Шофер зупинив авто, розвів руками.

— Все. Амба. Непередбачена перешкода. Моя машина, на жаль, плавати не вміє…

— Що ж робити? — сполошилася Марія Іванівна.

— Шукайте човна…

Півгодини розлючені жінки шукали перевозу. Нарешті між деревами з’явилася велика плоскодонка. Веслувала огрядна жінка з добродушним лицем.