Але по округлених і зляканих очах зрозумів, що Леся йому не повірила, либонь, і всі не повірять, поки не побачать своїх на власні очі.

Та й що можна пояснити цьому дівчиськові?

Правда, Леся завжди подобалася Мишкові, точніше, йому здавалося, що завжди, але почалося це тільки півроку тому, восени, коли скиртували солому й він подавав їй снопи нагору. Раптом дівчина послизнулася, Мишко упіймав її й притиснув до себе, лише на мить відчувши пружне й розпашіле від роботи тіло, відтоді не міг забути того доторку й намагався зайвий раз перестріти дівчину по дорозі в корівник чи в іншому місці. Якось увечері, коли сиділи попід бараком, спробував навіть пригорнути й поцілував несміливо, та дівчина відштовхнула його, проте не дуже сильно, а вранці Мишко спіймав її очікувальний і запитальний погляд. Хотів сказати, що кращої нема навіть серед полячок, котрі працювали на центральній садибі маєтку і про яких французи казали, що таких красунь треба пошукати й в самому Парижі, та засоромився, не сказав про це, проте був чомусь упевнений, що Леся догадується про його почуття, і чекав лише зручного моменту, щоб освідчитися.

Менш зручного, ніж сьогодні, мабуть, не було за весь останній час, та Мишко, переступивши через гусака, схопив дівчину за руку й притягнув до себе — вона не пручалася чи то з переляку, чи то просто не отямилась від Мишкового повідомлення, а хлопець нараз обійняв її, притиснув міцно, тепер уже точно знаючи, що не було й ніколи не буде в нього щасливішого дня.

— Відпусти, вар’яте… — прошепотіла Леся, але не пручалася, навпаки, поклала йому голову на плече. Так стояли еони, принишклі й перелякані, не бачачи й не чуючи нічого, забувши і про війну, і про корів, що мукали, чекаючи на Лесю, та раптом десь зовсім близько загуло, дівчина обережно вислизнула з Мишкових обіймів, гул перетворився на гуркіт, і нараз зовсім низько, хлопцеві навіть здалося: підстрибни і зачепиш рукою — пройшли три літаки з червоними зірками на крилах.

Мишко підвів руки й загорлав несамовито “ура!”, гадав, що з літаків його побачать і почують, та сталеві птахи зникли за корівниками, а він усе ще стояв з піднятими руками й відчував на розпашілому обличчі холод вихора, що вирував угорі. Нарешті побачив Лесю і запитав у неї, немов не вірив своїм очам і вимагав негайного підтвердження:

— Ти ж бачила, це свої?

— Наші… — відповіла розгублено, а Мишко схопив її за руку й потягнув до барака. — Побігли!

— Корови недоєні…

— Біс із ними!

— А молоко? Що скаже Кальтц?

— Німецьке молоко! Тьху… — плюнув і розтер.

— Корів шкода.

— І корови німецькі! — Підхопив гусака. — І цей був німецький, а став моїм. Ходімо… — Дівчина ще вагалася, та Мишко мовив таке, що остаточно переконало її: — Треба розповісти нашим, бо, може, й не знають.

І вони повернули до бараків, узявшись за руки, побігли накатаною грунтовою дорогою. Мишко тримав Лесину руку міцно й знав, що нема в світі ніжніших за ці зашкарублі від важкої роботи пальці.

Дорога спускалася до байраку, через який перекинули вузький дерев’яний місточок, і на ньому стояв хлопчина років десяти; Мишко одразу впізнав його: син якогось родича Кальтца, що мешкав у сусідньому селі.

Одягнутий у форму гітлерюгенду, хлопець стояв посеред місточка, широко розставивши ноги, й дивився, як Мишко з Лесею наближаються до нього. Нараз засунув руки в кишені шортів, з-під яких стирчали худі, немов сірники, ніжки, й подався їм назустріч, дивлячись зверхньо й презирливо.

Мишко відчув, як затремтіли Лесині пальці, стиснув їх міцно й заспокійливо. Ступили на місток, і дерев’яні бруски застукали під такими ж дерев’яними колодками, що кріпилися ремінцями до ніг.

Хлопець не притишив крок, ішов, заклавши руки до кишень, вони зближувалися швидко, певно, раптом хлопчина усвідомив, що йому не збираються поступатися дорогою, і це не те, що здивувало, а вразило, бо вигукнув тонким голосом, уклавши в єдине слово всю ненависть і презирство, з якими ставився до цих рабів:

— Weg!

Він вимагав, щоб йому звільнили дорогу, і ще вчора Мишко відступив би до билець, пропускаючи цього миршавого гітлерюгенда. Але сьогодні присунувся впритул до нахаби — хлопчина ледь діставав йому до грудей, підвів голову й зробив спробу відштовхнути Мишка, однак той схопив його за рожеві вуха й почав сильно і з насолодою м’яти.

Хлопчина загорлав несамовито, на мить Мишко подумав, що негарно знущатися з меншого й слабшого, проте не міг утриматися, повернув гітлерюгенда до себе спиною і відважив такого копняка, що той не втримався і впав, незручно простягнувши вперед руки.

А Мишко знову взяв Лесю за руку, вони перестрибнули через хлопчину, весело зареготавши, і цей зневажливий регіт так вплинув на нього, що закрутився на цупких дошках мосту, шкрябаючи їх нігтями, й заскиглив жалібно і з ненавистю.

Але Мишко вже не чув його загроз, зовсім близько бачив бараки й матір, що сиділа біля дверей на дзиглику й чистила картоплю. Вона відклала ніж і дивилася, як біжать, опустивши руки знеможено, певно, здогадувалась про Мишкові почуття до цієї цибатої і не дуже вродливої дівчини, але побачила вперше, як тримаються за руки. Можливо, це вразило її більше, ніж літаки з червоними зірками. Проте Мишко не помітив материної розгубленості, він узагалі цієї миті не міг нічого помічати, був переповнений почуттями й мусив негайно вихлюпнути їх.