Безглузді куплети про червінці, про те, що саме можна дістати за червінці, ідіотський гімн червінцю. Ніхто не звертає на чечітників уваги, хоч вони щосили старалися, шкода їх, і Славку шкода, і решту музикантів, змушених розважати цей набрід.

Чечітники залишили естраду. Музиканти підвелися зі своїх місць, спустилися в кімнату за естрадою…

— Мені ще відділення грати, — попередив Славка.

— Почекаю, — відповів Миша.

Він стояв біля завіси й дивився в зал.

— Ну й пики!

— Ці пики дають привід для певних роздумів, — сказав Славка.

— Яких саме?

— Чи могли ми з тобою два роки тому думати, що буде все це?.. Нові хазяї життя.

— Точніше, хазяї своїх грошей.

— Та ще яких грошей! Зараз я тобі покажу декого з представників сучасного капіталу. Тільки не дуже витріщайся на них і не тикай пальцем.

— Постараюся, — розсміявся Миша.

— Праворуч, за другим столиком, обличчям до нас, бачиш: приземкуватий череванчик з пишною чуприною?

— Бачу.

— Цей череванчик коштує сорок тисяч.

— Як в Америці, — усміхнувся Миша. — Містер Сміт коштує сорок мільйонів доларів.

— Атож. Череванчик заробляє сорок тисяч за рік, а він усього-на-всього представник Харківського державного кондитерського тресту. Зваж, державного! Хіба в нас так багато кондитерських виробів? Їх не купують? Ні, їх купують, хапають і без цього прищика. Та цей прищик одержує десять відсотків за реалізацію — це якраз сорок тисяч — і ділиться з начальством.

— Чи ти ба, — сказав Миша, — поруч нього Красавцев.

— Хто це Красавцев?

— Начальник збуту фабрики, на якій ми проходимо виробничу практику.

— Можливо, але теж, безумовно, хабарник.

Мишу вразив жовчний тон Славки.

— Хіба ми з цим не боремося?

— Припустимо, — не став суперечити Славка. — Тепер сусідній столик, бачиш, чорновусий джигіт? Коштує тридцять тисяч, представник Азіяриби, рекламує оселедець, — а навіщо його рекламувати? Знаєш таке місто — Ачинськ?

— У Сибіру?

— Авжеж. Не на всякій карті знайдеш. Є там малесенька крамничка, торгує личаками, цвяхами, дьогтем, мотуззям, косами, серпами. Де ж ця крамничка себе рекламує? Не вгадаєш. У паризьких газетах. І за рекламу сплачено золотом. Отакечки!

— Уявляю собі радощі парижан, — засміявся Миша. — Анекдот, певно?

— Анекдот? Прочитай «Крокодил». Дивись далі: Іван Піддубний, але він не Іван Піддубний, а фірма «Дешева сукня». Поруч два джентльмени в галіфе — «Вишукана сукня»… А ще далі, в косоворотках і піджаках — це так звані кооперативи, артілі, звісно, липові, але вивіски… Вивіски найідейніші. «Своя праця», бачите, сьомгу їсть, «Колективна праця» п'є шампанське. Праця, праця, праця… Зручне слово!..

— Слухай-но, — перепинив його Миша, вдивляючись у глиб залу, — там, у кутку, часом не Юра з Людою Зиміною?

— Вони.

— Я знаю чоловіка, з яким вони сидять, — Валентин Валентинович Навроцький.

— Я його теж знаю, віднедавна він живе в нашому будинку.

— І вони часто тут бувають?

— Люду бачу вперше, Юра буває, Навроцький наш постійний гість.

— І скільки він коштує?

— Не знаю, загадкова фігура.

— Він усього-на-всього агент-заготівельник диткомісії.

— Це нічогісінько не означає, у всіх тут скромні титули: агент, уповноважений, власник магазину або рундука, касири, — як правило, розтратники — гуляють перед посадкою. Тут багато чого надивишся. Зворотний бік суспільства.

— Поворотний бік, а покидьки.

— Можна сказати й так, — знову не став сперечатися Славка.

— Ходімо! — сказав віолончеліст, сходячи на естраду.

— Зачекаєш? — спитав Славка.

— Зачекаю, — відказав Миша.

Заграв оркестр.

Юра й Люда підвелися й змішалися з натовпом танцюючих.

Навроцький видобув з кишені конверт, поклав на стіл, прикрив карткою меню, клацнув кришкою портсигара, розм'яв цигарку, закурив, кинув сірник у попільничку, відкинувся на спинку крісла, глибоко затягнувся й навіть не обернув голови, коли до столика підсів Красавцев.

Навроцький підсунув йому портсигар, ледь підняв картку меню. Красавцев дістав цигарку, вийняв з-під меню конверт, поклав у кишеню.