Славка здивувався:

— Що ми можемо робити? І чому ми повинні щось робити? Слідство само розбереться.

— Як ми можемо втручатися? — додав Генка. — І навіщо? Вітьку виручати?

— Атож, — сказав Миша, — треба виручати.

— Бог тобі на поміч. Я цього не маю наміру робити, — заявив Генка.

— Бог мені не помічник і не товариш. Ви мої товариші. Від вас я чекаю допомоги.

— Що саме?

— Хотілося б знати, що говорять про це на фабриці. Твоя тітка, певно, в курсі.

— Це можна, — погодився Генка.

— А ти, Славко, оскільки так добре знаєш зворотний бік життя…

— Твоє кепкування мене не чіпає.

— Тим краще. Отож Навроцький — частий гість «Ермітажу». Не міг би ти дізнатися про нього докладніше?

— Як щось узнаю, скажу.

— Чудово! Від самої справи ви усуваєтесь?

— Я не маю наміру марнувати на це час, та в мене його й нема, — сказав Славка.

— А в мене нема бажання захищати Вітьку Бурова, бандита! — оголосив Генка.

— Ну що ж, — сказав Миша, — значить, цього разу я залишився сам.

Що він має в своєму розпорядженні? Анічогісінько, по суті. Історія з вагоном? Малувато. І все-таки серед численних облич, що мелькали тієї ночі на сходах, приголомшених, збентежених, зляканих, обличчя Навроцького було єдине, пойняте затаєною тривогою, внутрішньою напругою, готовністю до будь-якої несподіванки. Згадка про це обличчя зміцнювало Мишу в його певності більше, ніж усе інше. Знову психологія? Ну й нехай!

З чого починати? Кого він знає з оточення Навроцького? Тільки Юру. Проте Юра нічого не скаже, вірний паж. Запродався за ресторанну юшку, за бефстроганов і каву з вершками. Не з нього треба починати.

Починати треба з Андрія Зиміна та Льоньки Панфілова. Вітьку вони захищатимуть, вигороджуватимуть, і все-таки можуть виявитися якісь подробиці, щось істотне на Вітьчину користь. А все, що на Вітьчину користь, те проти Навроцького. І говорити більше ні з ким, треба говорити з ними.

Шнира й Фургон чергували в бригаді розподілу, і Миша пішов на кухню.

Нагрітим кухонним ножем Кит розрізав круг масла на однакові кубики. Віртуоз, нічого не скажеш! Людина, що знайшла своє покликання.

Шнира й Фургон чистили картоплю.

— Тонше зрізуйте шкурку, вкотре вже вам кажу! — дорікав їм Кит.

— Картопляна каторга! — пробурмотів Шнира.

Миша попросив Кита відпустити Фургона.

— Але ж невдовзі вечеря, — невдоволено відповів Кит.

— Тільки на кілька хвилин. Ходімо, Андрію!

Вони, вийшли на шкільне подвір'я, сіли в затінку високої тополі.

— Андрію, як ти думаєш, Вітька винен у тому, що трапилося з твоїм батьком?

— Звідки я знаю? Я не бачив, хто вбив тата.

— А хто вкрав портфель?

— Я спав, коли його вкрали.

— І не чув, як хтось забрався в квартиру і взяв портфель?

— Не чув.

— А як портфель опинився на горищі?

Замість відповіді Фургон знизав плечима, губи в нього затремтіли.

«Мордую дитину», — подумав Миша.

— Слухай-но, Андрію, — сказав Миша, — твого батька вбив негідник, мерзотник. Невже ти його захищатимеш?

— Таж я нічого не знаю! Мене й слідчий викликав, і мама питала. А що я знаю? Я спав. Я не бачив, хто стріляв.

— Але сам ти як думаєш: Вітька винен?

Андрій мовчав.

— Чого ж ти мовчиш? Ти його боїшся? Кого ти боїшся?

— Нікого я не боюсь, — відповів Андрій, потупившись.

— Ну, то говори!

— Нічого я не знаю. І про Вітьку не знаю: він крав чи ні — не знаю.

— А чого ти з ним водився?

— Я не з ним, а з Шнирою, а вже потім разом…

— Що разом?

— Ну, були разом.

— А револьвер ти бачив у Вітьки?

— Ні.

— Слово честі?

— Слово честі!

Миша дивився на Фургона. Не може бути, щоб брехав, не схожий на брехуна, незграбний, добродушний хлопчисько, нічого в ньому немає злодійського, блатного, нічого хитрого, лукавого.

Усе-таки Миша перепитав:

— Отже, в нього не було револьвера?

— Не знаю: був чи не був. Тільки я не бачив, він мені його не показував.