А садок у них по горі зеленів аж до самісінької води. Попід садком річка широка в берегах іде. По тім боці жита половіють; чутко - млин меле, і чуєш, і бачиш - шумлять і хиляться верби на греблі, і на все благий вітерець тягне...

Вони під грушею сидять. Він дивиться кудись далеко, а вона на його. Підходжу - обоє жахнулись.

– Боже поможи! Здорові були!

– Просимо!

Вітають, говорять; а все мені здається - щось не так воно, як перше було.

Посиділа я в них та й додому беруся.

– Проведи ж мене, Парасю, - говорю їй.

Вона й пішла мене проводити.

– Парасю, - кажу, - чого се ви такі сьогодні? Що вам таке?

А вона:

– Нічого, тіточко, їй же богу, нічого!

І не сказала. Так ми й попрощалися.

Іду я собі та все думаю: «Чого вона така неспокійна стала? Що там у них коїться? А може, - думаю, - посварилися трохи? То й помиряться мої голуб’ята».

І жду я її, жду, а її нема. Хоч коли на роботі й побачу, то на хвилиночку.

– Чому не прийдеш, не одвідаєш?

– Прийду, прийду, тіточко!

А сама все не йде, і вбачаю - марніє та й марніє Парася моя.

Іду я знов до неї. А зима вже морозами кріпкими укріпила. Приходжу - вона в печі розпалила, а сама сидить на долівці - і голову схилила, і руки опустила. Чи жива, чи не жива?.. «Ох, побила мою Парасю лихая година!» - думаю.

– Парасю!
– кажу.

Тоді вона звелась і стала, блідая й понурая.

– Скажи мені, дитя моє, скажи свою пригоду!

Вона мовчить та на полум’я дивиться. А я прошу, я прошу й плачу. Вона все тільки на те полум’я дивиться. І довго я просила, а вона дивилась; а далі, обертаючи до мене голову:

– Чоловік не любить!
– промовила.

– Як не любить, Парасю? Бог із тобою!

– Не любить!
– вимовила, та так з душі якось вимовила, що одразу я віри пойняла.
– Перше любив, тепер не любить.

– Що ж, він тебе обижає?
– питаю.
– Може, б’є?

– Ні, не б’є, не обижає - тільки не любить: не гляне, не пожалує, не всміхнеться...

– Що се вам сталося?
– говорю.

– І сама не знаю, - каже.
– Я годила йому, я любила його, та доля моя такая!

– Може, за що угнівався на тебе?

– За що? Хіба я не слухаю? Ото, було, уліті як сидимо в садку, він мені показує: «Дивись, яка вода чиста! Як у очеретах гуде, - слухай!..» То я спершу, було, не дивлюсь, не слухаю - не хочу. «Лучче я тебе поцілую!..
– було, кажу йому.
– Що мені там дивитись?» Бачу, що він здвигає брови, то я вже потім і прислухалась, і придивлялась, начеб-то зроду того не бачила, - йому на вгоду. Знов, умер тут отой Лисенко, та вдова продавала худобу, - я просила його: «Купи! дешево купиш у неї». А він мені: «Сирітським добром забагатіти хочеш, Парасю!» А я йому доводжу, що все одно куплять люди. «Та не ми!..» Бачу, що йому слухати теє чогось гірко, я й замовчала собі... Ні, тіточко, я його слухала, та се вже мені таке щастя!..

А тут саме він увійшов у хату. Зняв шапку, привітався, а сам гордий та похмурий.

– Змерз!
– каже.

Як схопиться Парася!.. Дмухає на огонь, і кожух його струшує, і в’ється, як горлиця, коло його.

А він - такий хороший, я й не бачила його, здається, таким, - простяг, гріє руки над полум’ям червоним. А як Парася навернеться на його очі горді та смутні, одвертає од неї очі...

Хотіла я щось порадити, сказати, та не сказала нічого, - пішла собі додому.

І скільки вже я раз хотіла до них піти, та як згадаю - не піду. Як згадаю, що стояв він гордий та спокійний такий, матінко!.. Ні, не піду! Вже не поможе.