— Не чули, — призналися учні.

— О-о, це дуже цікава рослина. Про неї в Карпатах багато легенд ходить. Раніше, було, жоден юнак-гуцул не посватається до дівчини, доки не зірве й не подарує їй квітки едельвейса, або як там називають його — шовкова косиця, чи звіздочка. Росте едельвейс на самих вершинах гір, десь на краю кручі, над ущелиною. Щоб зірвати його, треба мати сміливість.

Учні з’юрмилися навколо Валентини Михайлівни, пильно розглядали чарівну квітку едельвейса.

Потім учителька показала кримський і кавказький гербарії. І там було багато незвичайних рослин, яких досі ніхто з шестикласників не бачив: кримська фіалка, пахучий сизий полин, стебельце бамбука із сочинського ботанічного саду, гілочка самшиту — дерева, міцного, наче залізо, і важкого, мов камінь.

Валентина Михайлівна знову відкрила чемодан, взяла звідти картонну коробку.

— А це мінерали. Пам’ять про мої мандри в Карпатах. А ще є в мене гуцульські вишивки й дерев’яні вироби. Он на стіні портрет Шевченка в різьбленій рамці. Її зробив народний митець з Буковини.

— І це якийсь карпатський мінерал? — ткнув пальцем Віктор плескатий камінець у коробці.

— Ні,— засміялася вчителька, — то вже тутешній. Подивіться, може, хто впізнає його, — і подала учням.

Вони розглядали камінець, дивувалися, чим він цікавий, — таких валяється у їхньому селі скільки завгодно.

Лише Микола скоріше догадався, ніж упізнав, що то за "мінерал". Камінець опік йому руку, і він, потримавши його мить, тицьнув Сашкові. Відчув: обличчя запалало. Щоб не привернути до себе уваги, нахилився зашнурувати черевика, хоч він і був добре зашнурований.

Коли "мінерал" пройшов через руки всіх учнів, Валентина Михайлівна поклала його на стіл.

Як уже нагостювалися в учительки, стали збиратися додому.

Раптом Валентина Михайлівна щось згадала.

— Стривайте! — зупинила школярів.

Потім підійшла до етажерки, взяла книжку.

— Недавно я купила чудову повість Олеся Донченка "Лісничиха". Можу дати вам почитати, — простягнула Валентина Михайлівна книжку Олі.

— Хе, почала вже до неї підбирати ключа, — шепнув Сашко другові, злегка штовхнувши його ліктем.

Микола ж, мовби й не до нього, був якийсь розгублений, все чомусь поривався до дверей.

Учителька провела їх аж за ворота, попрощалась і повернулася до себе в кімнату. Сховала в чемодан гербарії.

Коли це — зирк на стіл: немає плескатого камінця.

Де ж він? Може, в шухляду поклала?

Висунула шухляду, одну, другу… Дивина! Куди міг подітися?..

Задумано підступила до вікна, подивилась услід школярам.

Вони з веселим гомоном ішли понад річкою. Спереду дівчата, за ними хлопці.

Враз Микола Петренко відстав од юрби і щось кинув з усієї сили у воду. Не встигло в річці булькнути, як він зірвався з місця і побіг доганяти однокласників.

Валентина Михайлівна тихенько засміялась і широко розчинила вікно.

В кімнату війнув весняний свіжий вітерець, долинули дитячі голоси.