— Згоден зі мною? — поклала йому на плече руку.

— Угу, — кивнув Микола.

Сашко ще з вулиці почув крик із свого двору. Здригнувся і, наче ошпарений, побіг додому.

За ним поспішили і хлопці — Микола, Віктор, Олег.

Батько, у випущеній сорочці, без картуза, сидів, похнюпившись, під хатою, а тітка Марія, вимахуючи руками, докоряла йому з-за дротяної огорожі, що розмежовувала їхні дворища.

— …Безчесний, безсовісний ти, Павле! Дитина голодна, обірвана, як старченя ходить, сам на людину не схожий, а знай буряківку, смердючу оту, жлуктиш. Дожлуктишся, поки гичка на голові виросте. Ой, Павле, Павле, коли вже ти за розум візьмешся? Жінка власна відцуралася. Згадаєш мене — і син кине…

Батько підвів голову, побачив Сашка з друзями, махнув їм рукою, щоб ішли геть.

Сашко забрав хлопців і повів до хати. Йому також не хотілося, щоб вони чули, як тітка Марія лає батька. Але її чути було і в хаті.

— Давайте порахуємо, скільки в нас є грошей, — запропонував, аби відвернути їхню увагу від того, що робиться надворі.

Засунув руку під мисник, дістав пошарпану книгу, на якій ледве можна було розібрати напис "Довідник рибного інспектора", і невеличкий, але важкий вузлик. Витяг з-за палітурки карбованці.

— Тут ось дев’ять, а дрібних, — забряжчав вузликом, — повинно бути вісімдесят вісім копійок.

Цокнула клямка, хлопці сховали гроші. У хату зайшов батько, насуплений, сердитий.

Спідлоба поглянув на Сашка і його гостей, пройшовся по кімнаті.

Хлопці поза спиною віддали гроші Сашкові, забрали свої сумки і рушили до порога.

Як тільки за ними зачинилися двері, батько запитав суворо:

— Що то в тебе?

— Це ми збираємо на транзистори і батарейки для приймача, — відповів Сашко, розгладжуючи на коліні пом’яті карбованці.

— Де ви їх узяли?

— Миколі тітка Марія три карбованці дала, Олег випросив у матері, Віктор п’ять разів не пішов у кіно…

— Дивись мені!

— Дивлюсь, — буркнув Сашко і сховав гроші до бокової кишені піджака.

Батько помовчав трохи, потім знову:

— Дурне ви діло затіяли з цим приймачем. Ще хтозна, чи вийде він у вас, гроші тільки даремно витратите…

— А от і не даремно! Він справний, самих тільки транзисторів і батарейок не вистачає.— Підійшов до саморобного приймача, що стояв на підвіконні.— Побачите, як ще гратиме.

— Що ж вони — дорогі, ті транзистори і батарейки?

— Дорогі-і, фізик казав: карбованців дванадцять коштують.

— А назбирали скільки?

— Уже дев’ять і вісімдесят вісім копійок, — поплескав по боковій кишені.

— Дев’ять?!. — Батько аж зупинився серед хати. — Гм, багатенько… Ти бач!..

— Тату, пустиш мене в неділю до міста?

— Це чого тобі туди?

— Та батарейки і транзистори ж купити.

— В неділю картоплю на городі садитимемо.

— Те-е, я її до неділі сто разів посаджу. Мені хлопці допоможуть. Пусти, тату!

Батько знову пройшовся по кімнаті.

— Я ненадовго — туди й назад, — упрошував Сашко. — Миколу, Віктора й Олега он пускають…

— Перестань скиглити! — гримнув батько. — Нічого вам теліпатися в таку даль! — І раптом по обличчі його ковзнула якась здогадка. — Давай гроші, сам куплю. Я зараз їду на рибзавод. Після полудня й привезу…

— Так ти й мене візьми з собою.

— Сідай краще уроки вчи. Та дома похазяйнуй, води в хату внеси, долівку підмети.

Сашко не квапився віддавати гроші.

— У нас же, мабуть, не вистачить, — мовив, — ще три карбованці треба.

— Нічого, я докладу, — не зважав на те батько.

— Де їх знайдеш? У тебе ж немає — все пропив.

— Не твоє діло! Хочеш, щоб купив, давай, швиденько давай, бо мені ніколи з тобою… Чи ти, може, того… боїшся?

— Та ні, я нічого… — зніяковів Сашко. — А як хлопці не згодяться?

— Чого б то вони не згодилися? — починав уже гніватись батько.