До Чіпки підбіг його куратор - хорунжий Кармелюк і зашепотів на вухо:

– Доріж! Енкаелом по сонній артерії! Давай!

Чіпка був напівнепритомний і дуже нагадував новомодний науковий витвір, що його творці назвали біокіборгом, а соціум - просто зомбі.

– Ріж, Чіпко!
– засичав Кармелюк.

Небо почало опускатися, і Чіпка злякався, що воно ось-ось його розчавить.

Кармелюк взяв Чіпчину руку з енкаелом у свою і одним рухом позбавив нещасного об’єкта мук.

– Ходімо!

Кармелюк кров’ю зарізаного накреслив на хіднику три латинські літери U U, зіштовхнув млявого Чіпку в каналізаційний люк, де його підхопили на руки їхні помічники, потім спустився сам.

Вони швидко йшли каналізаційними тунелями, Чіпку вели попід руки бойовики Гонта і Махно, а Кармелюк йшов попереду із диверсантським ліхтариком у зубах.

За якийсь час вони вилізли на поверхню, де на них чекав бензиновий джип. Тепер - геть з Києва!

Через кілька годин терористи вже були на одній зі своїх конспіративних баз, замаскованій під номенклатурну дачу.

Там на них уже чекало керівництво - командир бойової організації «Юна Великоукраїна» полковник Роксолана та її заступник осавул Довбуш.

– Вітаю тебе, побратиме, - церемонно звернувся Довбуш до Чіпки і простягнув йому келих червоного вина.

Чіпка взяв у руки кришталевий, оздоблений сріблом келих, підніс до рота, намагаючись не дивитися на рожеву піну, зробив ковток і відчув у нутрі блювотний спазм. Він не знав, що робити - пити насилу і заблювати килим чи відмовитися від вина і наразитися невідомо на яку реакцію командування.

– Залиш, бачиш, йому не йде, - сказала Роксолана Довбушови. Той забрав у Чіпки келих.

– Прошу сідати, панове, - запросила Роксолана.

Почалося обговорення операції.

Роксолана тим часом розглядала Чіпку, вишукуючи вади у його зовнішності, довго шукала і - не знайшла.

Взірець української вроди, подумки констатувала вона, і їй стало сумно. Високий і стрункий ще й на бороді ямка, як співається у реліктовій пісні, кучерявий, кароокий, чорнобривий і вже… терорист. Тобто борець за Україну!

Так думала Роксолана.

Чіпка нічого не думав.

Добре було би, думала далі Роксолана, аби всі солдати і офіцери ЮВУ негайно покинули приміщення, я би підійшла до Чіпки і… почала би його роздягати, ні, спочатку ми би довго цілувалися, о - які у нього губи! А вже потім… І чому це він на мене не дивиться?! Адже я ідеальна пара для нього! Висока, ставна, сіроока. Важкі русяві коси. І - решта… Тьху, дівко, чи не сказилася ти вже? Бойовий командир! Терористка, підпільниця, патріотка!

– Встати!
– залізним голосом скомандувала Роксолана.
– Всі вільні. Зустрічаємося за три дні у Карпатах, де проведемо ритуал прийняття нового бійця до Організації.
– Вона недбало кивнула у бік Чіпки.
– Він заслужив.

Бойовики підвелися і по одному почали виходити з приміщення. Роз’їжджалися кожен власним емобом у різні боки. Осавул Довбуш за неписаним регламентом затримався.

– Ви вільні!
– сухо промовила Роксолана.

– Наташо!
– здивувався Довбуш.

– Йдіть, осавуле, - тихо сказала Роксолана, і Довбуш пішов. Знав уже цей тон.

Чіпка їхав своїм емобом і починав уже думати - він вбив людину! Щоправда, не зовсім людину, а майора-золотаря, але все ж… Він їхав асфальтівкою на захід, проте знав, що насправді падає у прірву.

Темно-пурпурові ріки там поволі котять свої важкі густі води до застиглого моря. Сірими безплідними берегами блукає кіннота. Туди-сюди, вздовж ріки, шукаючи переправи. У них прапори фіолетові, важкого оксамиту, із перевернутими золотими хрестами. Неба там, звичайно, нема, а є верхня твердь темно-вишневого кольору із навіки застиглим, вкарбованим у неї плетивом схрещених блискавок. Важко, дуже важко рухається туди сюди кіннота - адже більшість коней на протезах! Шукають переправи - не знаходять!…Терористи-ювеліри зібралися в одній карпатській печері, яку домовилися вважати Довбушевою. Тут була командир Роксолана, її заступник осавул Довбуш, хорунжі Кармелюк і Тарас Бульба, бійці: М. Джеря, Б. Хмельницький, Гонта, Залізняк, Махно, Святослав, Кривоніс, Д. Левицький, Захар Беркут та багато інших персонажів української історії та літератури. Справа в тому, що молоді люди, які стали на шлях терористичної боротьби за «автентичну Україну», ідеальну модель тієї самої України вибудовували для себе на основі знань, отриманих у школі, де їм викладали два «короткі курси» - історії України та української класичної літератури. Тому й організація їхня була «юною», а у них самих - відповідні бойові псевда.

Голографічні ефекти зробили з печери фантастичне диво: згори звисали золотисті сталактити, знизу виступали голубі сталагміти, стіни виблискували і мінилися, ніби обсипані мільйонами діамантів, і - музика! Це був ау-гурт «Воскреслий захід сонця» у супроводі симфонічного оркестру.

В центрі печери стояв кришталевий підсвічений зсередини жовто-блакитним світлом вівтар. На ньому на чорній оксамитовій подушечці лежала реліквія терористів ювелірів - золота скіфська Пектораль, захоплена Організацією у «режиму» як трофей і таким чином врятована від переплавки. За вівтарем стояла командир Армії ЮВУ полковник Роксолана. Вона була у довгій білій лляній сорочці, підперезаній парчевим паском, і у пурпуровій оксамитовій мантії з вигаптуваними золотими хрестами, тризубами, абревіатурами