Ще одним твором із життя інтелігенції, цього разу — про музику і артистку, є повість «За ситуаціями», головний образ якої — Аглая-Феліцітас є продовженням і розвитком жіночого типу. Христя Алчевська захоплювалась повістю, пишучи, що це «[…] злет жіночої душі в невідоме, до утворення свого „царства музики“, сполученої з гармонією особистого життя […]» [7] .

За Н. Томашуком, четвертий період у житті й творчості О. Кобилянської припадає на 1914—1940 pp., а п’ятий — на 1940—1942. На нашу думку, їх можна об’єднати і кваліфікувати як останній період життєтворчості белетристки з Буковини. До речі, докладний аналіз цього призахідного етапу нами зроблено в монографії «На вечірньому прузі: Ольга Кобилянська в останній період творчості (від 1914 року)» (Чернівці, Букрек, 2006).

Великий пласт автентичної публіцистики (на відміну від неавтентичної, приписуваної О. Кобилянській, публіцистики 1940—1941 pp., що є містифікацією авторства і її перу не належить), спогади, критична стаття «Про Толстого», а також 27 зразків малої прози — все це увійшло до збірки «Огрівай, сонце…», упорядкованої нами і випущеної у видавництві «Букрек» 2011 р.

Тут надруковано як відомі («Юда», «Лист засудженого жовніра до своєї жінки», «Вовчиха»), так і малознані, а то й зовсім невідомі сучасному читачеві твори малої прози 1915—1930-х pp.: «Щира любов», «Чудо», «Лісова мати», «Московський ґвер», «Путіфара», «Пресвятая Богородице, помилуй нас!», «Ворожки», «Жарт», «Серна», «Пімста» та ін.

Керуючись принципом, що у творчості класика української літератури Ольги Кобилянської не повинно бути білих плям, пропонуємо уважному читачеві й поціновувачеві її останній великий твір — роман «Апостол черні».

Він є новаторським за жанром, навдивовижу сильним в ідейно-проблемному відношенні. Як пише сучасна дослідниця Олеся Химин, «Україна, державність, нація — ось ті головні поняття, навколо яких концентрується основна увага авторки „Апостола черні“» [8] . О. Кобилянською обраний цілковито новий ракурс: показ долі України (її минулого, сучасного, майбутнього) крізь призму життєвого чину окремих, передових представників українства.

Написаний у 20-ті pp. XX ст., тоді ж обнародуваний у празькому журналі «Нова Україна» (1926—1928), але й після того протягом тривалого часу (кінець 1920 — перша половина 1930-х pp.) ретельно редагований, цей твір був надовго вилучений з літературного процесу й читацького користування. Від окремого двотомного видання в бібліотеці львівського часопису «Діло» (1936) до нових зустрічей із читачами материкової України (в Канаді твір з’явився в 1984 р.) минуло більш як півстоліття.

Ясно, що й сама символічно-біблійна назва роману — «Апостол черні» (в чорновому варіанті — «Юліян Цезаревич»), а найголовніше, — його проблематика, тема апостольського служіння рідному народові, українська національна ідея, — все це відлякувало укладачів радянських видань творів письменниці.

Невідповідність головної ідеї роману засадам соцреалістичної літератури тоталітарного суспільства спричинила, з одного боку, те, що його просто замовчували (це, зокрема, зробив Олег Бабишкін у першому томі «Історії української літератури» 1954 p.), а з другого — відмовляли в ідейно-художній вартості. «Роздуми над шляхами виховання національної інтелігенції лягли в основу роману „Апостол черні“ (1926). Але, обминувши питання повалення соціального гніту, Кобилянська зазнала творчої невдачі, написала ідейно й художньо неповноцінний твір» [9] , — читаємо в УРЕ.

Так само негативно оцінювали роман О. Бабишкін у нарисі «Ольга Кобилянська» (1963) та Мирослава Лещенко — в однойменному літературному портреті (1973).

На тлі тотального несприйняття твору в радянські часи приємним винятком стала розлога стаття Ничипора Томашука «Роман О. Кобилянської „Апостол черні“» (1969), сама поява якої за тодішніх умов сприймається як факт дивовижний. Змушений робити деякі реверанси в бік панівної тоді ідеології, Н. Томашук залишився вірним істині в головному — у відстоюванні ідейно-художньої вартості написаного О. Кобилянською. «Це серйозний художній твір, познайомившись з яким, читач знайде для себе багато корисного і в розумінні шляхів творчості письменниці, і в розумінні шляхів української інтелігенції в минулому» [10] .

Сама авторка висловлювалася про «Апостола черні» як про твір «з текстом на будуче, де не лише сам націоналізм гратиме роль в житті і культурному розвитку України, але де народ повинен іти дальше, здобувати Європу, цебто цивілізацію в своїй хаті, в своїй душі, т в о р и т и с в о ю в л а с н у к у л ь т у р у». І далі підкреслила (у листі до Степана Смаль-Стоцького): «Нам треба характерів, робітників завзятих, що беруться і за найдрібнішу цеглу, не погорджуючи нею для збудовання своєї держави» [11] .

Саме в цьому державотворчому закликові О. Кобилянська дуже близька до поетів Празької школи, суголосна із Олегом Ольжичем, який у поезії «Незнаному воякові» стверджував: