Боб сміявся, я сміявся, Варя сміялася, сміялася моя мама, ми пили чай, їли насправді смачнючий пиріг, і час уже був пізній, голови наші були п’яні, і все на світі здавалося фальшивим, нікчемним, зайвим. Не вистачало щирості.

Я заплющив очі.

— А знаєш, я досі тебе люблю! — сказав, вклинившись у паузу між розмовою. — А знаєш, що я не був щасливий з жодною жінкою, яка зустрічалася мені у житті. І я ненавиджу твого чоловіка лише за те, що він твій чоловік. Здоровий, добрий, дотепний чоловік. Я його ненавиджу. Я ненавиджу тебе за всі ті болі, що я переніс, я ненавиджу твою дитину за те, що вона не моя…

Відкривши очі, я зрозумів, що розмова йде своїм логічним потоком і я мовчав, і таки не наважився сказати щось подібне, і вже страшенно хотів спати, і вже збирався піти, але чомусь зголосився помити їм посуд.

— Я помию вам посуд.

— Ти що вигадуєш? — розсміявся Боб.

— Мені просто хочеться помити посуд. Я харчуюся переважно не вдома і так давно не мив посуд. Можна я все-таки його помию?

— Дюш, — звернулася Варя, — у нас є посудомийна машина.

— Вам що, складно?

Мама, як мені здалося, оторопіла від моєї невинної примхи. Звичайно, вона знала, що її синок дивакуватий, але по-справжньому пізнавати мене вона почала лише останні два тижні.

— Ну добре, помий, — із здивованою поблажливістю сказав Боб, і я зібрав зі столу посуд й поніс його на кухню.

Як же я ненавидів мити посуд! Але це була єдина можливість, коли Варя могла зайти на кухню й залишитись зі мною наодинці. Мені здалося, нам було що сказати одне одному.

Як я і очікував, за п’ять хвилин на кухню зайшла Варя. Вдягнена у синю поплінову сорочку та вельветові кльоші, вона була схожа на юну студентку-бунтівницю початку шістдесят восьмого.

— Ну… як ти? — запитала вона, наче ми зустрілися щойно.

— Нічого, от посуд мию.

— Це я бачу.

Вона почала складати вже вимиті тарілки у посудомийну машину.

— Я їх вже вимив.

— Ти погано їх вимив. Скажи чесно, ти ж не хотів мити посуд?

— Не хотів.

— Ясно.

— Куди ж ясніше.

— А твоя мати про тебе ніколи нічого не казала, — раптом заговорила Варя іншим голосом, на три тони вищим.

— Це й не дивно. Ми майже не спілкувалися. Це у мене останнім часом приступи синівської любові. Роблюся сентиментальним, — посміхнувся я через плече.

Варя сіла на чорний дубовий стіл.

— Знаєш, можливо, це зайве і мені не варто цього говорити, але у твоєї матері проблеми. Ти б придивився.

— У неї все життя були проблеми.

— Але мені здалося, що вона намагалася мене поцілувати! — ледь не закричала Варя.

Мене це неабияк здивувало.

— Ну що тут такого? — спокійно запитав я. — Ну хотіла поцілувати, ну, можливо, вона лесбіянка. Коли у неї останній чоловік був, ти не знаєш?

— Рік тому.

— Ну, можливо, тобі здалося.

— Але не здалося!

— Значить, так і є. Моя мати хотіла тебе поцілувати. Це ж не кінець світу…

— А з тим влаштувала істерику.

— Це у її характері, - все з тим самим спокоєм у голосі сказав я.

— Але ж я не помічала ніколи…

— Ну, вона така. Я її краще знаю. Все можливо. Зараз вона приймає амітриптилін. Я, звичайно, був здивований, але у її віці це нормально.

— А що це таке… мариптотрипо…

— Амітриптилін — це такий вид антидепресантів, хоча їх виписують як сильне заспокійливе…

— Ти так байдуже про все говориш. Це ж твоя мати!

— Мене зараз хвилює інше…

Здається, я домив останню чашку, та й з кімнати почувся голос Боба, який виявляв занепокоєння нашим зникненням.

— Ей, ви не заснули?

Ми не заснули.

— То що ж тебе зараз хвилює? — запитала Варя, коли ми йшли у кімнату.

Мені хотілося бути чесним.

— Я хотів би бути чесним.

— Ну?

— Ти.

— Не зрозуміла.

— Ти мене хвилюєш.

Ми зайшли у кімнату, і наша розмова перервалася.

Нестерпно хотілося спати.

Цілий тиждень я мовчав і не відповідав на дзвінки Боба. Я повністю загруз у роботі, але віднайти у цій соковитій трясовині бажаного порятунку не міг. Дарма я сказав Варі, що вона мене хвилює, дарма відкрив карти, наперед знаючи, що виграю… Треба було вичекати, дати їй потомитися у киплячому казані емоцій, відчути бажання, захвилюватися і, врешті-решт, розлізтися солодким киселем. Тоді бери і згрібай у жменю готову до вживання. Але ж не знав, не був упевненим, боявся, сам википав, розповзався м’якою желатиновою масою…