– Як зміючка.

– Ага, – відповіла вона і лигнула портвейну.

Але запахи враз ударили, наче так от відкрилися усі пори, і саме місто здулося великою жабою. Саме так. І вона нічого вже не хотіла, а втупилася у матню Кості Атаса, з мокрими плямами і помадою Насті. Їй зробилося ані противно, ані приємно. Серафима вирішила: що почалося, те вже ніколи не зупинити. Сонце немилосердно било у вікно, горіло на столах і склянках. І вона засміялася – довго і протяжно. Так сміються шльондри – пізніше дізнається вона, – саме так рже життя, противне і неприємне, але його треба пережити, мов допірнути до дна помийні, щоб зрештою або знайти щось, або потонути.

– Пацанка, з тобою все гаразд? – запитав Костя.

– Ще портвейну! – сказала вона.

І він налив їй портвейну, перемішавши з горілкою. Вона випила, а потім поклала йому на коліно руку і подивилася прямо у вічі. Атас відкопилив губу, повернув шию, наче звільнюючись від чогось непотрібного, і підсунув руку ближче. І вона усміхнулася, відчуваючи, як Настя робиться зовсім непотрібною. Потрібніші склянки на столиках, інтер’єр, а її мовби й не було ніколи. Небо у вікнах відливало старим сріблом, хмари язиками чіплялися за дерева. Зараз Серафима розуміла, що світ існує виключно для неї; цей світ м’яким пластиліном піддається пучкам її пальців, а решта все відходить, відходить кудись у невідомість, про котру вона нічого не хотіла знати. Лише знала одне: цей чоловік з цупким волоссям, кривим носом, довгими мавпячими руками належить зараз і потім належатиме їй.

– Ходімо, дітки, – сказав він.

Вона усміхнулася – чисто тобі модель з обкладинки, – але нічого не сказала. Говорили її очі, що вона не піде ані потім, ані зараз туди, де туалетна кімната. Вона лише повернула голову: думала про інше. Вона думала про те, що окрім солодкого і мутного запаху портвейну, нудної алкогольної хвилі, нічого не відчуває. У низу живота холодно склалася змія – так здалося Серафимі. І тоді вона знала, наче хто прочитав їй історію про неї на вухо чи показав кольорові слайди її життя. Вона знала, чим все це закінчиться. Настя сиділа – руки на колінах, груди ходять під вузькою блузкою. Мовби ця корова зараз заплаче.

– Я покажу вам, де живу, – сказав Костя Атас.

– Кльово, – сказала Настя, а Серафима промовчала.

І так вони пішли. Заламалася у Насті нога прямо при дверях, але Костя не підтримав її, ба навіть просто шурхонув у дверну амбразуру, що тремтіла мельхіором. І вони вийшли, хилитаючись, важно тримаючи мовчанку. Він зупинив таксі. Все відбувалося так швидко, що навіть вона не встигла подумати про те, що так давно жило, існувало – як ці надокучливі липневі мухи, як ця спека і гуркіт моря, – нарешті відбулося: вони їхали, вони курили ментолові довгі сигарети і скидали попіл у прочинене вікно.

До моря густим свинцевим потоком сунув дощ. Чайки сіро-білим лушпинням. Дощ падав з того боку міста, про сто на золочені бані церков, гостроверхі доми, з соляріями і таким іншим. І попіл з ментолових сигарет, і вітер, що гудів у прочинені вікна, не займали вже так груди, думки. Машина зупинилася на дамбі. Настя вилізла з неї на чотирьох і блювала, відкриваючи широко рота, мов випотрошена рибина. Дамба піднімалася вище від поселення – там, де рудники, і там, де стояли ненависні дими. Серафима навіть звідси відчувала ті запахи, що нудотно смоктали під ложечкою. Але вона не хотіла блювати. Досить того з Насті. Костя Атас, підперши плечем ліхтарний стовп, курив і дивився кудись туди, де лушпиння чайок ламало у відчаї крила. Водій виставив ліктя у вікно, закурив і собі, вилупившись на загин дороги. Серафима чомусь думала було, що він відчуває, але облишила. Настя піднялася зі своїх чотирьох і підійшла до Кості. Потягнулася до нього, грайнувши вилицями, витягнувши дудкою губи. Костя відкинув недопалок і, ледь глянувши на неї, відважив ляпаса. Настя упала на спину і так лежала, ревучи, а він потягнувся за новою сигаретою, закурив і далі стояв, вирячившись на чайок і сіру воду. Нарешті сказав:

– Поїхали. А ти, мала, якщо хочеш, то лишайся.

Настя піднялася і сіла, спідниця задерлася, і було видно її червоні труси. Настя захникала і сказала:

– Хочеш, я в тебе пососу?!

– Суко, залазь у машину, – сказав він і ухопив її за патли.

Серафима повела головою, вітер рвонув зачіску, скинув пасмо на око, чітко окреслилась вилиця.

– Облиш її, – сказала дівчина.

Костя жбурнув Настю на бетонку і вилаявся, але нічого далі не робив, лише відвернув голову і дивився через плече на піну моря. Водій увімкнув «ефемку», де «гарював» якийсь блазень. І саме від цього занудило Серафиму. Вона підвелася, поправила свою шотландку і на довгих каблуках пройшлася майже до середини дамби. Увібрала важкого повітря в груди, не зблювала. Вона стояла і дивилася, як січуться і рвуться чайки. Небо тяглося мокрою ганчіркою, дощ одійшов, і їй хотілося зникнути, щоб нічого не бачити. Але вона лизнула губи і так само, впевненим кроком, повернулася. Взяла за патли Настю, підняла голову і сказала:

– Поїхали, подруго.

І жовте таксі рушило уздовж пінявої смуги моря, туди далі, де школа, і це нічого нового їй не говорило: яблуневий садок, хлопці, які лапошать на перервах. Світ, куди тягнулися її думки, зараз лягав ліворуч, великим крилом району, з кварцовим небом, яскравим світлом, бажаннями і щастям. Вона стиснула губи і тупо дивилася на прищаву потилицю водія.

– Хочу шампанського, – сказала вона, витягла сигарету і почекала, коли Атас підкурить.

– Добре, – сказав він і запхав руки в кишені своєї шкірянки.

Авто звернуло ліворуч, у зарості кущів і скупчення сірих коробок гаражів.

Вона вирішила відразу: вони їдуть робити це. І вона буде першою, упікаючись у це настирне життя, як кулька сонця, що зараз влипла у горизонт розпеченою шляпкою цвяха. Серафима виразно відчула солоний вітер на губах, смак навколишнього, від чого підкосилися ноги і звело спазмами живіт. Але потім – коли Серафима сиділа у кутку і дивилася на його довгі, зігнуті в колінах ноги, а Настя, виваливши великі груди із широкими сосками, твердими і коричневими, задерши спідницю (червоні труси вже були на підлозі), топталася на ньому, – зауважила, що її більше приваблювала чомусь обстановка. Два чи три стільці, телевізор, єдине, але досить широке вікно. Підвальна кімната бібліотеки – сюди принесено разом з кислим морським вітром і запах книжок.