— Ні, ні! Я втікала... від нього... від... від розбійників... Я намагалася повернутися додому, оце й усе.

— На Атуан?

— О, ні! До себе, на хутір. Це в Серединному Долі. Тут, на Ґонті. — Тенар і собі засміялась, але то був сміх крізь сльози.

Тепер уже можна було не стримувати себе, і сльози градом покотилися по її обличчі. Вона відпустила руку короля, щоб утерти очі.

— А де це, Серединний Діл? — поцікавився він.

— На південному сході острова, за горами. Поблизу Вальмута.

— Ми відвеземо тебе туди, — сказав Король, радіючи з того, що може їй чимось допомогти.

Тенар усміхнулась і кивнула.

Король повернувся до сивого капітана:

— Келих вина, щось попоїсти, а ще подбай про постіль для дівчинки.

Старий уважно вислухав наказ і кудись вийшов. За мить біля них з'явився уже знайомий Тенар жилавий матрос. Він хотів узяти Терру на руки, але Тенар не дозволила йому навіть доторкнутися до дівчинки.

— Я сама її понесу, — мовила вона тремким, як напнута струна, голосом.

— Там трап, пані. Краще давайте я візьму малу, — сказав матрос, і Тенар зрозуміла, що він добра людина, але все одно не могла дозволити йому торкнутися Терру.

— Дозвольте мені, — сказав юний король і, поглянувши на Тенар, став навколішки, взяв сплячу дівчинку на руки, доніс до ляди і почав обережно спускатися трапом. Тенар ішла за ним.

Він поклав дитину на ліжко в тісній каюті і незграбно, хоч і лагідно, накрив її ковдрою. Тенар не перешкоджала йому.

На кормі, у великій каюті з широким вікном, за яким виднілося огорнуте сутінками море, король запросив Тенар до столу. Сам узяв з рук юнги тацю, сам налив червоного вина у кришталеві келихи, сам подав їй фрукти та печиво.

Тенар пригубила вино.

— Дуже гарне вино, хоч і не з року Дракона, — зауважила вона.

Він ошелешено поглянув на неї, розгубившись, як хлопчисько.

— Це вино з Енладу, не з Андрадських островів, — сумирно пояснив він.

— Чудове вино, — запевнила його Тенар, ковтнувши з келиха. Тоді взяла печиво. Воно було крихкуватим, не надто солодким, але дуже запашним. Натомість зелений і бурштиново-жовтий виноград, здавалося, аж сочився медом. Живий смак їжі та вина був для неї, наче якір для корабля: він допомагав Тенар знову пристати до берегів цього світу, до берегів її власної свідомості.

— Я дуже злякалася, — почала Тенар свою розповідь. — Але гадаю, це скоро минеться. Вчора... ні, сьогодні, сьогодні вранці... мене прокляв... — вона ледве вимовила це слово і почала затинатися: — П-п-прокляття... я була п-п-проклята... у мене відібрали мову й розум. І тоді ми втекли, але потрапили просто до рук того чоловіка, котрий... — Тенар розпачливо підвела очі на молодого короля, який уважно слухав її. Його похмурий спокійний погляд допоміг їй вимовити те, що вона хотіла сказати:

— Він був одним із тих нелюдів, котрі покалічили дівчинку. Він і її батьки. Вони зґвалтували її, тяжко побили і кинули у вогнище. Бачиш, які жахіття тепер кояться, мій пане! Зло не жаліє навіть дітей! І цей лиходій досі переслідує дівчинку, прагне будь-що дістатися до неї. Але... — вона ковтнула вина, щоби перевести подих. — Але тут, на вашому кораблі, ми знайшли спокій.

Вона окинула поглядом різьблений сволок каюти, дубовий стіл, срібну тацю, спокійне обличчя молодого Короля. У нього було м'яке чорняве волосся, чиста засмагла шкіра; його вбрання було простим, але охайним — жодних тобі символів королівської влади, ніяких каблучок, ланцюгів чи медальйонів. "Але виглядає він так, як мав би виглядати Істинний Король", — подумала Тенар.

— Мені прикро, що я відпустив того негідника, — сказав Лебанен. — Але його ще можна буде відшукати. А хто прокляв тебе?

— Один чаклун. — Їй не хотілося вимовляти його імені. Не хотіла навіть згадувати про нього. Прагнула все забути. Щоб ані помсти, ані погоні. Нехай самі розбираються зі своєю ненавистю, аби тільки ніколи їх не бачити...

Лебанен не наполягав, але спитав:

— А у тебе на хуторі безпечно?

— Гадаю, що так. Якби я тоді не так втомилася, не розгубилася... Якби у голові не замакітрилося — адже я навіть думати не могла! — то я б і Спритника не злякалася. Ну що б він міг мені зробити? Та ж скрізь повно людей! Мені не треба було тікати від нього. Проте тоді я відчувала тільки її страх, а більше нічого. Вона ж іще така маленька! Але Терру має подолати свій страх перед ним. І я повинна її цього навчити... — Жінка думала вголос, і за мить упіймала себе на тому, що з її уст злітають карґадські слова. Що за напасть! Король іще чого доброго подумає, що вона збожеволіла і плете нісенітниці. Вона гостро глипнула на Лебанена. Його темні очі дивилися не на неї, а на язичок полум'я за склом лампи, що висіла над столом. Зважаючи на юний вік короля, його обличчя було аж надто сумовитим. Заспокоївшись, вона сказала:

— Ти прибув сюди, щоб знайти його — Архімага Яструба.

— Геда, — поправив він, усміхнувшись. — Ти, і він, і я — ми не приховуємо своїх Істинних імен.

— Ти і я — так. Але Гед відкрив своє Ім'я тільки тобі та мені.

Лебанен кивнув.

— Гедові загрожує небезпека. До нього присікуються різні заздрісники... зловмисники... натомість він тепер не може себе захистити. Ти знаєш про це? — Вона не змогла висловитися відвертіше, але Лебанен сказав:

— Гед говорив мені, що його могутність, його магічна сила вичерпалася у тій мертвій пустелі, коли він урятував і мене, і всіх нас. Але в це так важко повірити! Принаймні я не йняв йому віри...