Тенар пригорнула до себе зіщулене й холодне, наче камінь, дитяче тіло.

— Як же ти мене налякала! Хіба можна таке витворяти? Сором та й годі!

Вона плакала, і її сльози капали дитині на обличчя.

— Ох, Терру, Терру! Більше ніколи так не роби!

Дівчинка здригнулася і зненацька міцно притулилася до Тенар, сховавши личко на грудях у названої матері. Ні, вона не плакала. Терру взагалі ніколи не плакала; мабуть, усі її сльози згоріли у тому смертоносному вогнищі. Натомість з уст дитини вирвався стражденний стогін... А може, то було ридання?

Пригортаючи малу, жінка намагалася її заколисати. І поволі розпачливі обійми дівчинки трохи ослабли. Її голівка сонно лягла на груди Тенар.

— Скажи-но мені... — прошепотіла жінка, і Терру одразу відповіла їй своїм слабким, хрипким голосом:

— Він приходив сюди.

Спершу Тенар подумала про Геда, але за якусь мить, пригадавши свій страх, здогадалася, про кого йдеться! Вона сухо посміхнулася і, добиваючись чіткої відповіді, знову запитала:

— Хто це "він"?

Відповіді не було, натомість Терру дрібно затремтіла всім тілом.

— Той самий? — тихо спитала Тенар. — Отой, у смушковій шапці?

Терру кивнула.

— Той, кого ми бачили тоді на дорозі?

Дівчинка промовчала.

— Там було четверо чоловіків — я на них іще розсердилася, пам'ятаєш? То був один із них?

Раптом Тенар згадала, що Терру тоді йшла, опустивши очі й ховаючи обпалену щоку, — вона завжди так поводилася, коли зустрічала чужинців.

— Терру, ти знаєш його?

— Так.

— Відтоді, як... як ви жили у наметі біля річки?

Вона знову кивнула.

Тенар ще міцніше пригорнула дівчинку до себе.

— Отже, це він приходив сюди... — промовила вона, і весь жах, який жінка носила в собі, зненацька перетворився на гнів, на нестримну лють, що спалахнула в її серці. Тенар якось дивно реготнула — "Хах!" — і чомусь відразу згадала старого Калесина, його моторошний сміх.

Але їй, людині, жінці, було доволі непросто втримати полум'я цієї люті в собі. Та й дитину треба було заспокоїти.

— А він тебе бачив?

— Ні, я сховалася.

Тенар швидко заговорила, гладячи дівчинку по голові:

— Терру, він більше ніколи тебе не зачепить. Зрозумій це і повір мені. Він більше ніколи тебе не побачить — принаймні, доки я з тобою. Ти ж розумієш це, моя люба, моя красунечко? Не бійся його! Не можна боятися! Бо ж він саме на це й розраховує. Твій страх додає йому снаги, він живиться ним. Але ми змусимо його попостити! Нехай голодує, нехай гризе сам себе. Нехай подавиться, гризучи власні маслаки... Ох, не слухай мене, я страшенно сердита, я аж киплю... Поглянь, я дуже червона? Червона, як ґонтійка? Як той дракон, правда? — Тенар намагалася жартувати, і Терру, підвівши очі, поглянула їй в обличчя і сказала:

— Так, червона. Ти — червоний дракон.

* * *

Рано-вранці вони прокинулися, вмилися, і тільки тоді Тенар зрозуміла, що страшенно хоче їсти.

— Я голодна, як вовк, — зізналась вона Терру і небавом приготувала їм тривний сніданок: хліб, сир, холодні боби, присмачені олією і прянощами, кружальця цибулі та копченої ковбаси. Вони досхочу попоїли.

— А тепер затям, крихітко, — сказала Тенар, коли вони вже прибирали зі столу, — я більше ніколи не залишу тебе саму, і ти теж не відходь від мене. Гаразд? А зараз ми з тобою навідаємось до тітоньки Слані. Вона там чаклувала, щоб знайти тебе, тож нехай більше про це не турбується.

Терру завмерла. Вона тільки глянула на відчинені двері й відсахнулася.

— А ще нам з тобою потрібно зібрати висохлу білизну. Захопимо її, коли будемо повертатися назад. А тоді я покажу тобі тканину, яку роздобула вчора. Шитиму сукню. Нову сукенку для тебе. Червону, як жар.

Дівчинка ніби й не чула її.

— Якщо ми будемо ховатися, Терру, то він і далі сотатиме з нас жили. А ми самі маємо стати сильними! Це йому не сподобається. Ану, ходімо!

Терру ледве зважилася переступити через поріг. Вона ховала обличчя, тремтіла і спотикалася, але Тенар була невблаганною.

— Ходімо! — наказала вона, і дівчинка пішла з нею.

Тримаючись за руки, вони перейшли через поле і опинилися біля халупи тітоньки Слані. Один раз чи двічі Терру навіть змусила себе підвести очі.

Відьма не здивувалась, побачивши їх, але вигляд у неї був сумний і втомлений. Вона звеліла Терру піти в дім подивитися на курчат, які щойно вилупилися у її квочки, і мала притьмом побігла до дверей.

— Вона весь час була в хаті, — сказала Тенар. — Ховалася.

— Ну що ж, добре, що вона вміє ховатися, — мовила відьма.