11

«Говоримо про Вас і читаємо Вас».

Це справді так. У Петербурзі аж ніяк не забувають про неї. Говорять і читають. Читають і говорять. Збираються то у Варвари Петрівни Карташевської, сестри Макарова, то у Василя Михайловича Білозерського.

Сьогодні Надія Олександрівна, молоденька дружина вже не дуже молодого Білозерського, надіслала записку Макарову. Одержали нове оповідання від Марка Вовчка. Приходьте і сестрі, будь ласка, перекажіть. Може, й Куліші будуть, може, ще хтось із земляків завітає. Тарас Григорович, на жаль, нездужає, певне, не прийде.

— А я б хотіла, щоб і Куліші не приходили, — раптом сказала вона чоловікові.

— Ну, що ти, Надієчко, це ж наші родичі, сестра моя, — зупинив її Василь.

Та Надієчка, дарма що молоденька, має свою думку і свої уподобання.

— Не ображайся, Василю, я ж знаю, що ти мене розумієш. Вона не любить Марії Олександрівни, Сашуня твоя, і ти зовсім не любиш Пантелеймона Олександровича — тільки зійдетеся, так і починаєте дряпатись з приводу кожної дрібниці.

— У сперечаннях народжується істина! — спробував жартом відбутися Василь Михайлович. Але дружина була не з піддатливих.

— Не в таких сперечаннях. А щодо сьогоднішнього вечора, їй же богу, хотілося б, щоб самі друзі читали новий твір Марії Олександрівни. Макаров їй друг — він радітиме, коли добре, і щиро вболіватиме, коли не так. А твоєму Кулішеві я не йму віри, ні, ні! І я не хочу слухати натяки і наклепи на Марію Олександрівну, я її люблю щиро, я пишаюсь нею, я їй добра зичу від усього свого серця, а не просто цікавлюсь, як, приміром, Варвара Петрівна Карташевська. Адже вона всіма знаменитими людьми цікавиться і хоче з ними приятелювати.

«Устами младенца истина глаголет», — подумав чоловік, але, щоб не образити дружини «младенцем», сказав миролюбно:

— От розпалилась! Нічого в тому дивного нема, що їй хочеться розумних, цікавих людей до себе залучати. А що, краще, коли зберуться панночки та пані і кісточки відсутнім перебирають? Та, мовити правду, волів би я просто з тобою, Надієчко, вдвох почитати, як ми обоє любимо. Але ж ти знаєш, яке це буде задоволення і для інших. Хіба можна їх позбавляти цього? Ти швиденько вкладай Миколку спати, а я тим часом перегляну пошту та й, може, треба самому спочатку оповідання прочитати, щоб не мекати, розбираючи на людях.

— Ні, ні, не читай сам, я хочу, щоб уперше разом зі мною, — заперечила Надія.

Пошти багато. Ще й дозволу на журнал нема, а якимось вітром по всіх усюдах рознеслось, що готується український журнал і люди шлють та й шлють і статті, й начерки, й вірші, і просто привітання та побажання. Ій-право, матеріалу вже на кілька номерів є!

А офіційного дозволу на видання українського журналу і досі нема. Більш-менш погоджуються у Цензурному комітеті та в міністерстві, що редактором буде Василь Білозерський, — людина поміркована, спокійної, лагідної вдачі, ніяких «крайностей».

Був у Кирило-Мефодіївському братстві? Був арештований? Та то ж було давно, й серед усіх і тоді він тримався найпоміркованіших поглядів. І, — чого не знали товариші «братчики» та що добре знали у Третьому відділі, — виявився на допитах досить слабкодухий, легковірний. Завдяки його легковірній одвсртості багато про що дізналися, про що решта мовчала...

Отже, з Третього відділу була дана цілком пристойна характеристика для того, щоб саме йому дозволили бути редактором.

Куліш ремствував. Він знав, що однаково заправлятиме усім він. Куліш, але скільки перешкод завжди вигадуватиме в усьому цей Василь, який в юності, в студентські київські роки, молився на Панька Олельковича Куліша.

Одержавши сьогодні записку — запросини до Білозерських, Куліш вирішив не поспішати. Хай трошки почекають, похвилюються.

— Ти підеш, Сашуню? — спитав дружину.

— Та у мене щось голова болить, — поскаржилася вона. Так хотілося, щоб чоловік почав умовляти або принаймні занепокоївся!

Але чоловік байдужісінько мовив:

— Ну, то й нема чого йти. І я швидко повернуся, тільки розпитаю про справи у Василя. А ти краще полеж.

Справді, навіщо їй нервуватися, слухаючи Вовчкові оповідання?

Підсвідоме йому хотілося, щоб вони були гірші, гірші за ті, над якими він так працював. Він стільки про це казав, що й сам увірував, що праці було бозна-скільки!

Коли, нарешті, досить пізненько, до вітальні Білозерських зайшов Куліш, усі сиділи якісь самі не свої. Надія Олександрівна була просто зарюмсана, а Варвара Петрівна хоч і не плакала одверто, та нервово м'яла хустинку в руках і, завжди така балакуча, зараз мовчала.

Видно, його і не чекали, і хвилювались зовсім не з того, що він не прийшов.