В глибоко посаджених очах Лелевеля зажеврів зовсім молодий вогник, а його обличчя осяяла вдячна усмішка.

Так, це він давно сказав: «За нашу і вашу свободу!» Невже ці слова ведуть молодь? Як добре!

— Це лише початок, — вів далі Герцен. — Я вірю в ідею федерації слов'янських народів, коли кожен народ вільно вступить у союз з іншими. На рівних правах об'єднаються Польща, Україна, Росія. Народ мусить об'єднатися проти спільних ворогів — царя, панства, кріпацтва, за землю і волю, а не один проти одного, і не буде полякам причин ненавидіти росіян!

— А українцям поляків! — сказав Лелевель, поглянувши на Марію і усміхнувшись їй.

При всій його простоті в ньому все ж таки проглядало багато тонкого виховання — і як поцілував руку, і підсунув старий стілець, і як шанобливо пропустив наперед, а по сходах навпаки — йшов попереду, немов не вузька напівтемна драбинка вела на мансарду, а широкі сходи, застелені оксамитовими килимами. Це було щось невловиме, але відчутне Марії. Вона не встрявала в розмову, вона упивалася нею, вона милувалась шанобливим ставленням Герцена і граничною внутрішньо аристократичною простотою старого революціонера-вченого, ім'я якого з побожністю вимовляли її немирівські друзі — Дельсалі, Шуазель, інші поляки. Вони, певне, не уявляли, як він живе. Вона згадала іншу двоповерхову кімнату — кімнатку-майстерню, антресолі, опочивальню, майже порожні, такі ж випадково бідно обставлені, тільки замість великої кількості книжок у кімнатці «нижчого» поверху — майстерні — висіли картини, етюди, на мольберті натягнуте полотно і накреслений новий ескіз, скрізь всіляке художницьке начиння, яке вона так любила прибирати, він їй навіть не забороняв мити пензлі! І такі ж святі, дорогоцінні й прості в своїй граничній мудрості і любові до людей і батьківщини слова лунали в ній.

Як їй пощастило, Марусі Марковичевій! Вона розкаже батькові, батькові Тарасові про те, як Герцен водив її до Лелевеля!

Вони повертались зворушені, розчулені.

— Святий старець! — вимовив Герцен. — І яка простота в усьому. Я стрічався у Парижі з Міцкевичем, поляки були навколо нього, наче навколо архієрея, і він усі почесті приймав як належне. Правда, саме тоді він був під величезним впливом єзуїта Товянського, і я не міг сприймати спокійно ані його тодішнього містицизму, ані схиляння перед Францією з її героєм Наполеоном. Він у той час вірив, що Франція на чолі з нащадком Наполеона поведе революцію вперед. Це вічне бажання — мати якогось кумира — католицизм розвинув безмежно, особливо містичну екзальтацію, і як вона пошкодила такому великому поету Міцкевичу! А Лелевель своїми старечими мудрими очима бачить, що не ветхій Європі рятувати нас! Я переконаний, що саме із Сходу, з Росії, з її півдня — вашої України, — підіймаються свіжі міцні сходи.

— Яка я вам вдячна, що ви повели мене до Лелевеля! — вирвалось у Марусі.

— І я вам вдячний, що ви були зі мною, — мовив привітно Герцен.

10

День був як день, нічого особливого. Вони знову жили в Дрездені. І вечір мав бути звичайний, їх запросила на чай Тетяна Петрівна Пассек. Опанас Васильович сказав Марії, що йому зовсім не хочеться йти.

— А може, все-таки підеш? — спитала його знову увечері Маруся.

— Я вже сказав, що ні. Знову слухати це квоктання. наче не дорослі хлопці, а справді курчата якісь, — вередливо мовив Опанас Васильович, — або слухати вдесяте спогади, який був Герцен маленьким, як його Шушкою звали і він у неї хлопчиком закохався, як звірявся у всьому. І що за хвороба у старих жінок — тонесеньку свічечку, маленький вогник, що блимнув колись, сто років тому, роздмухують у спогадах, як ціле багаття. Набридло! А чого ж не їде до свого Шушки?

— Ти сьогодні злий, — зауважила Марія. — Хіба важко зрозуміти жінку? Вона з такими труднощами дістала паспорт за кордон, з такими труднощами збилася на цю подорож...

Чесно кажучи, Марія в душі була трохи згодна з Опанасом — навіть листа написати Герцену «керченська кузина» боїться. Але вона так жадібно розпитує Марію про побачення в Лондоні, Остенде, Брюсселі! Вона лагідна, доброзичлива жінка, ця Тетяна Петрівна Пассек, ще зовсім не стара, усім цікавиться і надзвичайно гостинно приймає усіх земляків, не роблячи ніякої різниці — професор, студент, художник, — усім вона рада, і, певне, здається кожному, хто сидить за її затишним столом, що це не за кордоном, у Дрездені, а опинився він знову десь у Москві на Сивцевім Вражку чи на Остоженці — і російський чай на столі, і російські люди за столом, і російські нескінченні сперечання і розмови, немов саме від цих розмов залежить все майбутнє батьківщини.

Спочатку й Опанас Васильович залюбки заходив, а оце знову наїжився, насупився, ніби якийсь неприкаяний.

— Іди, біжи, — сказав ущипливо.

Марії зараз не хотілося сперечатися, псувати настрою. Вона ще жила тими побаченнями з Герценом, тому її й тягло до «корчевської кузини», бо та без кінця розпитувала, а ще дужче вабило до справжнього його друга — Марії Каспарівни.

— А може, проведеш мене до Рейхелів? — миролюбиво спитала Маруся. — Ми умовились з Марією Каспарівною разом піти. Якщо не хочеш до Пассеків, посидиш з Адольфом Рейхелем. Ти ж казав, що він тобі до вподоби, що тобі цікаво з ним говорити про музику, що він має великий смак і душа в нього просто кришталева — ясна та добра.

— Нічого мені не цікаво, — буркнув Опанас. — Я лишуся з Богдасем. Дитина завжди самотня.

— Ну що ти кажеш, — знизала плечима Марія. — Навіщо? Богдасик охоче бігає до школи, і няню полюбив, і Сашу Рейхеля, у нього стільки товаришів завелося. Та йому треба лягати спати. Не хочеш іти — твоя воля. Я піду з Марією Каспарівною.

Опанас Васильович іронічно дивився, як вона одягла капелюшок, оглянула свій скромний, але такий елегантний темний костюм — він дуже личив її русявому волоссю і стрункій постаті. Як це вона так швидко призвичаїлась із шиком носити прості, недорогі речі!

— Gute Nacht, mein lieber (На добраніч, мін любий (нім.), — цілує вона Богдася. І вона, й Богдась ретельно вивчають німецьку мову. Вона як збожеволіла з цими мовами! Двічі на тиждень приходить стариганчикнімець, двічі — підозрілий італієць, двічі — кумедна англійка. Марія просто наче якась дівчинка з пансіону. Раптом Опанас помітив — вона справді помолодшала, стала схожа на дівчину.

— Я зайду за тобою, — все ж таки сказав він.

Йому було сумно. Нудно й сумно. Краще б уже швидше додому. Куди?