Він записав адресу і вийняв гаманця, щоб сховати записник.

– Може, я навідаюся до вас, скажімо, у понеділок увечері? Ви будете вдома? – усміхнувся він.

– Гадаю, так… – відповіла Керрі.

Кажуть, що слова часом – лише бліді тіні того неосяжного океану думок, які ми прагнемо передати. Власне, – то лиш малесенький ланцюжок звуків, що за ним – море невимовлених почувань і прагнень. Ці двоє нанизували коротенькі речення, робили якісь порухи, але ще не усвідомлювали насправді своїх справжніх почуттів… Ні він, ні вона не були певні, чи вірно відгадують думки одне одного. Він не певен був, чи мав успіх. А вона ще не усвідомила, що безпорадно пливе за течією, аж поки він не записав її адресу. Тільки тоді дівчина збагнула, що в чомусь вже поступилася йому, а він – начебто здобув маленьку перемогу. Обоє відчули: їх щось уже єднає. Тепер він упевнено скеровував розмову, а вона трохи розслабилась.

Поїзд наближався до Чикаго. Зустрічні поїзди раз у раз проносилися мимо. Обабіч колій та безмежних просторів відкритої рівнини до великого міста тяглися ряди телеграфних стовпів. Вдалині уже маячило передмістя своїми високими фабричними димарями.

На очі натрапляли дерев’яні двоповерхові будинки, що самотньо стояли серед поля – без огорожі, без дерев, – наче сторожові пости величезної армії будівель.

Для дитячої уяви, або для того, хто подорожує вперше, наближення до великого міста – це щось дивовижне. Та ще й таємничої вечірньої пори у сутінках, коли все навколо перетікає, міняє барви. О, це наближення ночі! Як багато чекає від неї стомлена людина! А скільки одвічних ілюзій, скільки надій пов’язано із нею! Душа трудівника леліє думку: «От-от і я скоро опинюсь на свободі. Приєднаюсь до загальних веселощів. Оті вогні, освітлені вулиці, зали з накритими столами – усе це і для мене. А ще й ті зборища, розваги, пісні – усе це мені дарує ніч!» І хоч ніхто ще не завершив трудового дня, передчуття охоплює всіх, носиться в повітрі. Навіть найпохмуріші відчувають збентеження, що не завжди можна висловити чи описати. Бо з плечей людини спадає важкий тягар праці.

Керрі задивилась у вікно. Усі відчуття одразу опанували її, а супутник, перейнявшись її цікавістю, почав показувати їй картини міста.

– Оце – Північно-Західний район. А оце ріка, вона теж зветься Чикаго. – Він показав на вузький каламутний канал, де скупчилися щогли мандрівників з далеких країв, впершись носами в чорні палі набережної.

Та ось війнуло димом, заскреготало, рейки простукотіли – і все щезло.

– Чикаго розростається, – продовжував він. – Чудове місто! Там узагалі стільки всього цікавого!

Дівчина слухала, але не чула. Серце стислося тривожно. Керрі раптом усвідомила: це ж вона зовсім одна, далеко від рідної домівки. А довкола – неозоре житейське море. Почувала тільки, що їй перехоплює подих і серце калатає так швидко, аж памороки забиває. Вона намагалася стишити себе: ну що такого, Колумбія-Сіті зовсім недалеко.

– Чикаго! Чикаго! – то провідник попереджав пасажирів, з гуркотом прочиняючи двері.

Поїзд спинився на залюдненому вокзалі, сповненому гамору, життєвого вировиська. Керрі підсунула свій убогий чемоданчик і міцно стиснула в руці гаманець.

Молодик підвівся, звичним рухом поправив штани і взявся за ручку новенької жовтої валізи.

– Вас, мабуть, зустрічають? – сказав він. – Дозвольте ваш чемодан…

– О, ні! – заперечила вона. – Краще я сама… Я не хочу, щоб сестра побачила мене в товаристві незнайомця.

– Гаразд! – охоче погодився він. – Але про всяк випадок я буду поблизу, і якщо раптом вас не зустрінуть, я одвезу вас за адресою. Гаразд?

– Ви дуже люб’язні, – усміхнулась Керрі. Адже така увага заслуговує на вдячність.

– Чикаго! – гучно нагадав провідник.

Поїзд повільно заповзав у сутінки пасажирського вокзалу. Обабіч стояли інші поїзди і скрізь сяяли вогні. Пасажири квапливо схопилися з місць і стовпилися біля дверей.

– Ну, от ми й приїхали, – Друе простував на вихід. – На все добре, до понеділка, не забули?

– На все добре… – відповіла вона, потискуючи простягнуту руку.

– Пам’ятайте: я чекатиму, поки ви не зустрінете сестру.

Вона, усміхнулась і кивнула.

У юрмиську пасажирів вони вийшли в вагона. Друе удавав, ніби зовсім не знайомий з нею. На пероні до дівчини кинулась непоказна жінка з виснаженим обличчям.

– Це ти, люба Керрі! – вона привіталася, щиро обіймаючи сестру.

Керрі одразу відчула, що їй бракує теплої уваги, яка допіру її оточувала. Серед метушні, галасу й нових вражень на неї війнуло холодним дотиком дійсності. Кудись поділись світлі й радісні видіння, увесь світ розваг. Від сестри повіяло чимось похмурим і важким. То було трудівниче життя.

– Ну як же там наші? – розпитувала сестра. – Як батько, мати?

Керрі розказувала, а очі дивились в інший бік. У кінці перону, біля виходу до зали очікування стояв Друе, озираючись навсібіч. Зауваживши, що з нею сестра, він посміхнувся їй ледве помітно. Тільки Керрі завважила цю посмішку. Він пішов, а вона відчула, ніби щось втратила. Ось він уже зовсім зник, їй стало якось прикро. Хоч тут і сестра, але дівчина почувала себе дуже самотньою, одним одна серед бурхливого, байдужого людського моря.

Сестра жила в Західному районі, на Ван-Б’юрен-стріт. Тут мешкали сім’ї робітників і службовців, що раніше прибули і продовжували прибувати безперервним потоком – за рік десь п’ятдесят тисяч чоловік. Вікна квартири на третьому поверсі виходили на вулицю, осяяну вогнями вітрин бакалійно-гастрономічних магазинів. На вулицях гралися діти. Керрі замилувалася дзеленчанням дзвіночків конки, що наближалася і згодом віддалялась. Сестра Мінні завела її у вітальню. Керрі задивилась крізь вікно на освітлену вулицю, з цікавістю прислухаючись до різноманіття звуків, до руху, до приглушеного гамору величезного міста, людського вировиська на багато миль навкруги.