– Яв Карпатах їв два місяці сиру бараболю, стратив коні і віз, ледви добивси додому і півроку відлежів, та аби я нічого не мав...

Поки говорили, а врешті розбіглися по селі кликати сво­яків і сусідів, аби не втратили золотих корон. За годину ці­ле село стояло на вигоні. Комісар так до них сказав:

– Бачу, люди, що ваше село розумне, і всі шкоди вам попишу, але піду їсти, бо я голоден.

І разом з війтом та радними пішли до Кальмана, там довго перекушували і повиходили червоні як раки. Радний Корч уже знав, що комісарові треба румунки, масла, курей та яєць. За те, що людей про ці потреби комісара повідомить, радний Корч мав дістати відшкодування воєнне на­й­дальше за місяць. І заки пан писав у канцелярії, то жінки до комори комісара назносили всілякого добра, а чоловіки в рукавах таскали румунку. Поліцай і Корч незабавки також почервоніли, так само їх кревні. Цілий вигін зворушився, звеселився і любо гуторив аж до півночі, поки комісар писав шкоду. Радний Корч був того переконання, що курей і яєць забагато для комісара, а особливо забагато румунки.

Опівночі мужики, як бжоли матку, обступили пана та відпроваджували до Кальмана на вечерю. На зорях висадили комісара на форшпан, обложили курми, яйцями і руму­н­кою і так, бажаючи йому та Миколаєві щасливої дороги, ве­рнули веселі додому.

У Кальмана лишився лише Свіц. До сходу сонця гукав п'я­ний:

– Най тих москалів шлях трафить, що мене не обрабували!

А Миколай добрими кіньми як переїздив через хащу, то на нього і комісара напали парубки, забрали всі дари, а їх попарили. Коням дали по доброму батогові, і аж під містом пан і Миколай отямилися та обтирали кров з лиця : Миколай - рукавом, а комісар - хустинкою.

– А то хами здеморалізовані, а то бидло, вони гадають ді­стати відшкодування? Чорта в зуби!

І так було.

Ще до сходу сонця сходилися вони до голяра Тимка щоне­ділі і свята, аби голитися і підстригати чупер. Приносили з дому то хліб, то солонину, то інший харч, а грошей ні­ко­ли, їх було вже небогато в селі, що держалися Тимка, бо од­ні повмирали, а другі пропали на війні. Але від трийцяти літ вони привикли мати оцей схід і не покидали його.

– Коби-сте не курили такі тютюни, що я гину від них, та не рзали, як коні, бо я глухну.

– Сиди, Насте, тихо, а глуха-то ти давно.

– Як не глухнути в такім млині, стидайтеси, старі па­й­та­ші.

– Та чого ви слухаєте музику з беззубого гребіня?
– каже Ти­мко.

– О, якого ґазду маю, видите ступня! І він ще такий храпли­вий та слинавий...

– Ти питлюєш язиком, як у млині...

– Тьфу на тебе, старий.

– Вона би ще хотіла так, як давно, аби її попліскувати по мнєкім, але, небого, вибачай, мнєкого вже давно нема.

– І це ти таке в неділю говориш, окаяннику, таже сегодні-завтра до дучі маєш забиратиси...

– Най і до дучі, а таки старих бабів не буду плескати.

Регіт, сміх, Настин кашель.

– Тимку, бери, мой, кліщі та тєгни зуб, та я цеї ночі по сті­нах дравси.

– Котрий зуб?

– Та на, дивиси.

Василь розняв рот і показав цілий ряд білих зубів.

– Та який дідько з зубами з твоїми? Зуби такі, що залізо перекусиш.

– А я не годен вітримати.

– Я, небоже, не буду до служби божої тєгнути.

– Терпи, як можеш, до післі служби, бо я тепер кров не буду пускати.

– І-і, кілько ти нам крові вже пустив перед службою з бороди та лица.

– То не хотічи, а це інше.

– Васи, а пробуй горівки.

Сходили діти ціле село - та й нема.

– Нешті румунешті.

– А я зараз найду, але аж на кінці села.

– А кілько нас є?

Порахували.

– Літерку як купиш, та й буде.

Всі шукали грошей, поволі, ніби невдоволені, але раді, що буде забава.

– Розробляйте мило, котрі голитеси, а котрі стрижитеси, то сідайте, бо сонце сходить.

– Тимку, небоже, ти тримай вже трафіку з папірками, бо як котрий віде з твоїх рук, то мусить цілу книжечку віліпити, аби кров з него не зійшла.

– Та в тебе, Миколо, така тверда борода, що я борше би ди­ку свиню віголив та пустив до церкви, ніж тебе.

– Тобі все недогода, а на Юрка нарікаєш, що має мнєкий волос.

– Бо також пустий волос, такий, як у дівки межи пахами... Ме­ні вже рука дрожить, я не знаю, як я вас доголю до кінця, а як ще котрий з вас вівернете ратиці, то таки не знаю, як вго на лаву покласти.

Сонце вже добре зійшло, як Тимкові гості сиділи обліпле­ні папірцями та чекали на горівку.

Микита врешті прийшов з пляшкою, і заки ще обголив­ся, то на столі була горівка і накроєний хліб з часником.