Та так во­ни співа­ли до зорів, а на зо­рях ко­вані во­зи зак­ле­котіли, і Да­ни­ло вер­тав до­до­му.

А як сон­це схо­ди­ло, то оба діди про­ща­ли­ся, цілу­ва­ли се­бе в чорні ру­ки, а чер­во­не сон­це ки­ну­ло їх тіні че­рез межі, да­ле­ко по землі.

Марія сиділа на приспі й шеп­та­ла:

–  Бодай дівки ніко­ли на світ не ро­ди­ли­си; як су­ки, ва­ля­ю­ть­си; одні за­ко­пані в зем­лю, а другі по шин­ках з ко­за­ка­ми. І на­що во­но ро­дитьси на світ бо­жий? І дур­не, і пус­те, ще і з ві­нком на го­лові.

Вона са­ме за­ко­па­ла свої дві доньці в по­тай­ни­чок у льоху, як у селі зчи­ни­ли крик, що йдуть уже свіжі ко­за­ки.

Чого тоті ко­за­ки хо­чуть, чо­го шу­ка­ють? Її сто­до­ли пусті, ко­­мо­ра без две­рей, по­рож­ня, ха­та - го­ла, а зам­ки від скри­нь ржавіють попід но­ги. Не хотіла на них у хаті жда­ти. Об­лу­­па­на, об­дер­та то­та її ха­та.

Сиділа на приспі і на­га­ду­ва­ла все ми­ну­ле. Спер­ла го­ло­ву до стіни, си­ве во­лос­ся ви­лис­ку­ва­ло до сон­ця, як че­пець із блис­ку­чо­го плу­га; чорні очі відсу­ва­ли чо­ло вго­ру. Во­но мо­р­­­щи­ло­ся, тіка­ло під залізний че­пець від тих ве­ли­ких, не­ща­с­них очей, які шу­ка­ли на дні душі скарбів її ціло­го жит­тя.

Далеко під го­ра­ми ревіли гар­ма­ти, па­ла­ли се­ла, а чор­ний дим роз­тя­гав­ся змієм по синьому небі і шу­кав щілин у бла­киті, що­би десь там об­ми­ти­ся від крові і спу­зи [1] .

За її пле­чи­ма дри­жа­ли вікна за кож­ним гар­мат­ним гро­мом. А мо­же, там і її си­ни, мо­же, вже за­ку­та­ли­ся в білий ра­н­тух снігу і кров біжить із них і ма­лює чер­воні квіти.

Вона їх ро­ди­ла міцних і здо­ро­вих, як ковб­ки [2] ; чим бу­ла грубіла, тим більше ро­би­ла, по кожній ди­тині бу­ла все кра­ща й ве­селіша; а мо­ло­ка - то ма­ла та­ко­го, що мог­ла ді­тей не пле­ка­ти, а ку­па­ти. І чо­ловіка ма­ла ду­жо­го й ми­ло­го, і маєток.

То як, бу­ва­ло, жнуть на ниві цілу ніч, як дзво­нять до сну дітям сер­па­ми, що по­за­ду них по­нак­ри­вані спа­ли, то чо­го їй тоді бу­ло тре­ба або чо­го бо­яла­ся? Хіба, щоб звізда не впа­ла дітям на го­ло­ву; але во­на бу­ла жва­ва та­ка, що і звізду йми­ла би на кінчик сер­па.

А як на­жа­ли ко­пу, то спо­чи­ва­ли. Мо­ло­дий чо­ловік цілу­вав її, а во­на сміхом зга­ня­ла з нічлігу пта­хи. Аж як їх тіні до­ся­га­ли кінця ни­ви, а місяць за­хо­див, то ля­га­ли ко­ло ді­тей, а ра­но сон­це бу­ди­ло їх ра­зом з дітьми. Во­на їх про­ва­ди­ла до кер­нич­ки і споліку­ва­ла ро­су з го­лов, а най­стар­ший дви­гав для батька во­ду в зба­нят­ку. Чо­ловік ли­шав­ся в по­лі, а во­на йшла з ни­ми до­до­му: од­но на ру­ках, а двоє ко­ло за­пас­ки. А по до­розі гра­ла­ся ни­ми, як дівка бин­да­ми. Лю­бу­ва­ла й го­лу­би­ла їх. Хіба ж ча­су жа­лує? Моц­на й здо­ро­ва, все ско­ро зро­бить. Діти рос­ли всі, ні од­но не сла­бу­ва­ло. Пі­шли до шко­ли. Хо­ди­ла за ни­ми по всіх містах, но­си­ла на пле­­чах ко­лачі й білі со­роч­ки, но­ги ніко­ли не боліли її. А як у Львові за­пер­ли їх до ареш­ту за бунт, то сіла на колію, а та колія так бігла й летіла до синів, мов­би там у ма­шині, на­пе­реді, горіло її сер­це. Між ти­ми па­ня­ми-ма­ма­ми по­чу­ла се­бе в пер­ший раз у житті рівною зі всіми па­на­ми й тіши­ла­ся, що си­ни пос­та­ви­ли її в однім ряді з ни­ми. А на ва­кації з'їзди­ли­ся то­ва­риші її синів з усіх усюдів, ха­та на­чеб шир­ша­ла, дво­ром ста­ва­ла. Співа­ли, роз­мов­ля­ли, чи­та­ли книж­ки, лас­каві до прос­то­го на­ро­ду, і нарід до них при­лип, ко­ло них цвів: зби­рав­ся їх ро­зу­мом до­бу­ва­ти му­жицьке пра­во, що па­ни з да­вен-дав­на за­ко­па­ли в па­ла­тах. Ішли ла­вою з хо­руг­ва­ми над со­бою, і па­ни їм прос­ту­па­ли­ся.

А як нас­та­ла війна, то оба старші за­раз за­ча­ли зби­ра­ти­ся, а й най­мен­ший не хотів ли­ши­ти­ся. Ла­го­ди­ла їх цілу ніч у до­ро­гу, за­ти­ка­ла ку­ла­ка­ми рот, аби їх не по­бу­ди­ти. А як по­ча­ло світа­ти, на зо­рях, як по­ба­чи­ла їх, що сплять су­по­кі­й­­не, то й са­ма зас­по­коїла­ся. Сіла біля них у го­ло­вах, гля­ді­ла на них ти­хенько від зорі до схо­ду сон­ця і - в той час по­си­віла.

Вранці чо­ловік, як по­ба­чив,то ска­зав:

–  Твоя го­ло­ва їх вівчи­ла, не­хай же те­пер і сивіє.

Відтак про­во­ди­ла їх до міста. Що крок сту­пи­ла, то все на­ді­яла­ся, що кот­рий­сь зі стар­ших обер­неться до неї і ска­же:

–  Мамо, ли­шаємо тобі най­мен­шо­го на поміч і потіху.

Але ні один не звер­нув­ся, ні один не ска­зав то­го сло­ва. Сиві стерні пе­ре­да­ва­ли в її ду­шу свій шепіт, ше­лестіли до ву­ха.

“Таж во­ни зрек­ли­ся те­бе; па­ничі за­бу­ли му­жич­ку”.

Гірка кра­пелька про­сяк­ла з її сер­ця і втроїла її відра­зу.

В місті зійшло­ся їх си­ла, па­ничі і прості хлопці.

Хоругви й пра­по­ри ше­лестіли над ни­ми і гримів спів про Ук­раїну.

Попід му­ра­ми ма­ми дер­жа­ли сер­ця в до­ло­нях і ду­ли на них, аби не боліли. Як за­хо­ди­ло сон­це, то прий­шли до неї всі три, прий­шли поп­ро­ща­ти­ся.

Відвела їх тро­хи набік, від лю­дей.

Виймила з ру­ка­ва ніж і ска­за­ла: най­мен­ший, Дмит­ро, най ли­шиться, а ні, то за­ко­пає за­раз у се­бе ніж. Ска­за­ла це і за­раз зро­зуміла, що пе­ре­тя­ла тим но­жем світ над­воє: на одній по­ло­вині ли­ши­ла­ся са­ма, а на другій - си­ни тіка­ють ге­ть від неї… І впа­ла.