«І все ж я мушу визнати,— писав він,— що час мене випередив. Усі мої наземні й підземні машини старіли, і доводилося поступово заміняти їх новими. Застаріли й мої бури, якими я колись пишався. Люди просвердлили Скелясті гори скоріше, ніж це зробив би я. Теплоходи-експреси тепер пропливають від Англії до Нью-Йорка за дві з половиною доби, німецькі гігантські повітряні лайнери перелітають Атлантичний океан за тридцять шість годин. Поки що я швидший від них, і чим вища буде швидкість морських і повітряних суден, тим скоріше бігатимуть мої поїзди! Мені не важко довести швидкість до трьохсот-чотирьохсот кілометрів на годину. До того ж купляти дорогі квитки на швидкісні теплоходи та повітряні судна мають змогу тільки багаті люди. А мої ціни приступні всім. Тунель належить народові, комерсантам, переселенцям. Тепер я можу перевозити щодня по сорок тисяч пасажирів. А через десять років, коли на всіх ділянках тунелю прокладемо другі штольні, можна буде перевозити по вісімдесят-сто тисяч чоловік за день. Через сто років тунель уже не зможе перевозити всіх охочих. Перед синдикатом постане завдання побудувати паралельні штольні, і зробити це буде досить легко й дешево».

І Аллан у своїй статті, написаній просто й невигадливо, оголошував, що рівно через півроку, першого червня, на двадцять шостому році будівництва тунелю він пустить перший поїзд до Європи.

Щоб додержати цього терміну, Аллан підганяв своїх інженерів та робітників до скаженого фінішу. Місяцями з тунелю мчали поїзди з старими рейками та шпалами. Закінчували перевіряти колії для тунельних поїздів, у всіх штольнях провадили випробування. Готували загін машиністів. Для цієї роботи Аллан добирав людей, що звикли до високих швидкостей: авто- і мотогонщиків, авіаторів.

На станціях Біскайської затоки та Мак-Сіті за останні роки виросли, мов міражі, гігантські будівлі: заводи тунельних вагонів. Ці вагони викликали нову сенсацію. Вони були трохи вищі від пульманівських, зате майже вдвічі довші й удвічі ширші. Справжні крейсери, кіль яких спирався на чотири пари здоровенних подвійних коліс і які мали в своєму череві гіроскопи, холодильники, резервуари, кабелі й труби — цілий організм. У вагонах-ресторанах були обладнані чудові зали. (Кінематограф і музика мали скорочувати переїзд тунелем.)

Увесь Нью-Йорк юрмився біля станції Хобокен, щоб прокататися в тих новеньких вагонах — поки що хоч би до Мак-Сіті. А в самих тунельних поїздах всі до одного місця були розписані на перші три місяці вже за багато тижнів наперед. І ось настало перше червня...

Нью-Йорк прикрасили прапори. Лондон, Париж, Берлін, Рим, Відень, Пекін, Токіо, Сідней прикрасили прапори. Весь цивілізований світ відзначав першу поїздку Аллана як усенародне свято.

Аллан мав намір виїхати опівночі й опівночі другого червня (за американським часом) бути в Біскайській затоці. Вже кілька днів спеціальні поїзди з Берліна, Лондона й Парижа йшли до Біскайської затоки, а з усіх великих міст Сполучених Штатів — до Мак-Сіті. Цілі флотилії пароплавів вирушали на Азорські та Бермудські острови. Першого червня з раннього ранку до Мак-Сіті щогодини прибувало по двадцять поїздів, напхом напханих людьми — вони хотіли на власні очі побачити, як перший експрес Америка—Європа шугне в тунель. У великих готелях Нью-Йорка, Чікаго, Сан-Франціско, Парижа, Берліна, Лондона готувалися до банкетів, що мали початись о десятій вечора й тривати всі двадцять вісім годин. «Едісон-Біо» мало намір показувати в усіх тих готелях свій довжелезний — на цілих шість годин — фільм про тунель. У вар'єте та концертних залах виступали хори колишніх тунельників, що співали пісні про тунель. На вулицях продавалися мільйони поштових листівок з портретами Аллана, мільйони «tunnel-charms» [93] — невеличких камінчиків із штолень, у металевій оправі.

Аллан від'їздив рівно о дванадцятій ночі. Величезна, найбільша в світі платформа станції Хобокен була до останнього квадратного метра заповнена збудженими людьми, і всі витягували шиї, щоб хоч краєм ока побачити потужний, готовий до відходу тунельний поїзд. Він був сірий, як порох, і весь із сталі.

Тунельний поїзд налічував шість вагонів, рахуючи й головний. Він був яскраво освітлений, і щасливчики, що стояли найближче, зазирали крізь вікна до розкішних салон-вагонів. Люди гадали, що в перший поїзд сяде й Етель, бо нікого з пасажирів не взяли, хоч за квиток пропонували божевільні суми. Без чверті о дванадцятій опустили залізні жалюзі. Напруження в натовпі зростало з кожною хвилиною. За десять хвилин до дванадцятої чотири інженери увійшли до головного вагона, що нагадував торпедний катер з двома круглими очима на гострому носі. З хвилини на хвилину мав з'явитися Аллан.

Він прибув за п'ять хвилин до дванадцятої. Коли він ступив на перон, під дахом прокотився такий грім привітань, що станція, здавалося, ось-ось завалиться.

Аллан почав будівництво молодиком. Тепер це був змарнілий старий чоловік із білосніжним чубом, блідим зів'ялим обличчям і добродушними, сіро-голубими дитячими очима. За ним ішла Етель, ведучи за руку маленького Мака. Далі ступав згорблений дідок у пальті зі зведеним коміром і в широкому дорожньому кашкеті, натягнутому на самий лоб. Він був трохи вищий від малого Мака, й усі прийняли його за темношкірого слугу. То був Ллойд.

Невеличка, заввишки з метр мумія простягла руку Етель та малому Макові і обережно влізла до вагона: отже, пасажиром був Ллойд! Не імператор чи король, не президент республіки, а великодержавний Ллойд. Першим пасажиром були гроші!

Етель зосталася з хлопчиком на пероні. Вона привезла Мака з Роулі, щоб він став свідком цієї великої події.

Аллан попрощався з сином та Етель. Вона сказала:

— Well, good bye, Mac! I hope you will have a nice trip! [94]

Гіроскопи закрутилися, сповнивши вокзал лунким гудінням з присвистом. Коли вони набрали потрібного числа обертів, підпори автоматично відійшли від поїзда, і він повільно вийшов з вокзалу під шалені, радісні вигуки натовпу. Прожектори кидали снопи блідого світла на Хобокен, Нью-Йорк і Бруклін, сирени пароплавів у доках, на Гудзоні й у бухті, на Іст-Рівері гули й вили; дзвеніли телефони, працювали телеграфи... Нью-Йорк, Чікаго, Сан-Франціско вирували. В цій поїздці Аллана супроводжував тріумф усієї планети. Водночас на п'ять хвилин зупинилися всі технічні підприємства світу, перестали крутитися гвинти всіх пароплавів, що борознили цієї хвилини світовий океан; в цей час завили, загули сирени й свистки всіх поїздів і суден, які були в дорозі. Несамовитим, могутнім криком праця вітала своє творіння.