Аллан подав їй руку, що тепер стала грубою, твердою. Він коротко всміхнувся, проте в його очах відбилась ледь помітна добродушна зневага до такого вияву жіночої прихильності.

Етель не звернула на це уваги. Її вже важко було залякати. Вона подивилась на Аллана й похитала головою.

— Вигляд у вас поганий, Аллан,— провадила вона.— Таке життя, яким ви живете, не для вас. На деякий час вам потрібен був спокій і самотність, я добре розумію. Але не думаю, що ви це довго витримаєте. Не гнівайтесь, що я вам так кажу. Вам потрібна ваша робота — вам не вистачає тунелю! Більш нічого!

Це була правда, Етель доторкнула Аллана до живого. Він сидів і пильно дивився на неї. Аллан жодним словом не заперечив і навіть не спробував перебити її.

Етель захопила його зненацька й почала користатися з його збентеження. Вона говорила так швидко й збуджено, що тепер з його боку взагалі було б нечемно урвати її. Етель дорікала Алланові, що він зовсім відцурався від друзів, що поховав себе в цьому мертвому місті. Вона змалювала йому свою сутичку зі Штромом, розповіла про Ллойда, про Нью-Йорк, про знайомих, знов і знов повертаючись до тунелю. Хто ж завершить будівництво, якщо не він, Аллан? Кому світ довірить це завдання? Та навіть якби й не це, то вона однаково повинна відверто йому сказати: він просто загине, коли найближчим часом не візьметься знов до своєї роботи...

Сірі Алланові очі спохмурніли й зробилися темні — стільки туги, гіркоти й сподівань збудили в ньому слова Етель.

— Навіщо ви все це мені кажете? — спитав він, кинувши на Етель роздратований погляд.

— Я добре знаю, що не маю ніякого права говорити вам про це,— відповіла вона.— Хіба тільки право, яке дає дружба чи знайомство. Але я кажу вам про це тому, що...— Однак Етель так і не змогла пояснити чому й повела далі: — Я лише дорікаю вам за те, що ви загребли себе в оцій жахливій кімнаті, замість того, щоб перевернути світ і закінчити будівництво тунелю.

Аллан поблажливо похитав головою і розчаровано всміхнувся.

— Міс Ллойд,— мовив він,— я вас не розумію. Я вже перевернув світ і щодня намагаюся робити все, що можу. Але зараз годі й думати про те, щоб відновити роботу.

— Чому?

Аллан здивовано звів на неї очі.

— Ми не маємо грошей,— коротко сказав він.

— Але хто ж може дістати гроші, як не вu?! — поспішила заперечити Етель і ледь помітно всміхнулася.— Поки ви тут сидітимете відлюдьком, ніхто вам грошей, звісно, не дасть.

Аллана ця розмова стомила.

— Я пробував усе,— мовив він, і з того, як він це сказав, Етель здогадалася, що вона починала йому докучати.

Вона взяла рукавички й, натягуючи ліву, спитала:

— А з татом ви розмовляли?

Аллан кивнув головою, уникаючи її погляду.

— З містером Ллойдом? Звичайно! — відповів він.

— І що?

— Містер Ллойд не залишив мені ніяких надій! Етель засміялася своїм легким, дитячим сміхом.

— Коли? — спитала вона.— Коли це було, Аллан?

— Торік восени,— відповів, подумавши, він.

— Он як, восени! — підхопила Етель, і на її обличчі відбився подив.— У тата тоді були зв'язані руки. Тепер справа стоїть зовсім інакше...— І вона викинула свій козир:— Тато мені сказав: «Я, може, й узявся б за тунель. Але ж не піду я, звісно, до Аллана сам! Нехай він прийде до мене».— Етель сказала про це мимохідь.

Аллан сидів мовчки, поринувши в думки. Він нічого не відповів. Своїми словами Етель ніби запалила в його серці вогонь. Кров ударила йому в обличчя. У вухах раптом почувся гуркіт — то в тунелі відновилася робота. Невже це можливо? Ллойд?.. Від хвилювання Аллан аж устав.

Хвилю він мовчав. Потім звів очі на Етель. Вона застібала рукавички, і ця робота, здавалося, поглинула всю її увагу. Етель підвелася й усміхнулась до Аллана.

— Тато, певна річ, не доручав мені розповідати вам про це, Аллан. Він не повинен знати, що я тут була,— додала вона, стишивши голос, і простягла йому руку.

Аллан подивився на неї теплим, вдячним поглядом.

— Це справді дуже мило з вашого боку, міс Етель, що ви приїхали до мене! — сказав він і потис їй руку.

Етель тихенько засміялася.

— Пусте,— мовила вона.— Ці дні я не мала чого робити й подумала: «Ану ж погляну, що там поробляє Аллан». Прощавайте!

2

І Етель пішла.

Того дня Етель була за вечерею в такому піднесеному настрої, що в старого Ллойда серце тішилося. Після вечері вона обняла батька за шию і сказала:

— Чи матиме мій любий татусь завтра вранці час побалакати зі мною про одну важливу справу?

— Навіть сьогодні, якщо хочеш, Етель!

— Ні, завтра. А мій любий татусь зробить усе, про що його попросить Етель?