Потім Хоббі довго не приходив. Минула ціла година.

Мод принишкла. Вона сиділа схвильована й напружено прислухалася, чи ніхто не йде. І що довше вони чекали, то більше Мод занепадала духом. Мак мовчки сидів у кріслі й замислено посмоктував люльку.

Кінець кінцем Мод не витримала й невпевнено запитала:

— А якщо вони все ж таки не зважаться, Маку?

Той вийняв з рота люльку, звів на Мод усміхнений погляд і спокійно, глибоким голосом відповів:

— Тоді я повернуся в Буффало й вироблятиму свою сталь! — Але потім, енергійно, впевнено кивнувши головою, додав: — Зважаться, Мод!

Ту ж мить озвався телефон. Дзвонив Хоббі.

— Негайно нагору!

Коли Аллан з'явився на даху, Кілгаллан — він уособлював собою «Сталь-трест» — вийшов назустріч і поплескав його по плечу.

— You are all right, Mac! [22] — сказав Кілгаллан.

Аллан здобув перемогу. Він простяг одягненому в червоне слузі паку телеграм, і той зник у ліфті.

Через кілька хвилин у садку на даху «Атлантіка» вже нікого не було. Всі, не зволікаючи, повернулися до своїх справ. Готельна прислуга забирала вазони й крісла, щоб звільнити місце для величезного Вандерштіфтового птаха.

Вандерштіфт заліз до кабіни й увімкнув вогні. Пропелер захурчав, вихор змів у куток прислугу, машина пробігла кроків десять і злетіла в повітря. Великий білий птах повернув назустріч імлистим вогням Нью-Йорка і зник з очей.

8

Через десять хвилин після цього засідання напружено запрацював телеграф на Нью-Джерсі, Францію, Іспанію, Бермудські й Азорські острови. А ще за годину агенти Аллана скупили на двадцять п'ять мільйонів доларів землі.

Ці ділянки лежали в якомога зручніших для будівництва тунелю місцях — Аллан вибрав їх ще кілька років тому. То була найгірша і найдешевша земля: дюни, пустища, болота, голі острови, рифи, піщані мілини. Двадцять п'ять мільйонів доларів були сміховинно малі гроші, коли зважити на те, що загалом площа цих земель становила територію цілого герцогства. Входив сюди й видовжений глибокий комплекс у Хобокені, що впирався смужкою завширшки двісті метрів у Гудзон. Всі скуплені ділянки лежали поодаль від великих міст — Алланові ці міста не потрібні були. На його пустищах і дюнах у майбутньому мали вирости свої міста й поглинути околиці.

Поки світ іще спав, Алланові телеграми летіли по дротах та ефіром, захоплюючи зненацька біржі в усіх куточках планети. А на ранок Нью-Йорк і Чікаго, Америку і Європу — цілий світ сколихнули слова: «Синдикат Атлантичного тунелю».

Розкішні газетні будівлі до самого ранку були яскраво освітлені. Ротаційні машини в друкарнях працювали з найвищою швидкістю. «Геральд», «Сан», «Уорлд», «Джорнал», «Телеграф» — усі нью-йоркські газети англійською, німецькою, французькою, італійською, іспанською, єврейською, російською мовами вийшли підвищеними тиражами, і коли прокинувся новий день, мільйони газетних аркушів затопили місто. У швидкісних ліфтах, на рухомих тротуарах і екскалаторах станцій надземної електрички, на перонах метро, де щоранку точилася боротьба за кожнісіньке місце в напхом напханих поїздах, на сотнях поромів і в тисячах трамвайних вагонів — від Баттері й аж до Двохсотої вулиці — точилися справжні битви за ще вологі від фарби газети. На всіх вулицях над юрбами людей з простягненими вгору руками злітали фонтани екстрених випусків.

Повідомлення було сенсаційне, нечуване, неймовірне, зухвале!

Мак Аллан!.. Хто він такий, що він зробив, звідки взявся? Хто цей чоловік, який за одну ніч постав перед очима мільйонів людей?

Байдуже, хто такий Аллан! Адже він зумів розтривожити Нью-Йорк— місто, яке з дня на день рівномірно котилося звичною колією!

Люди прикипали очима до газетних рядків, у яких видатні особи в телеграфному стилі висловлювали свої думки про майбутній тунель.

Ч. X. Ллойд: «Європа стане передмістям Америки!»

Тютюновий магнат X. Ф. Хербст: «Вагон товару з Нью-Орлеана до Петербурга можна буде перевезти без перевантажування в дорозі!»

Мультимільйонер X. І. Белл: «Тепер я бачитимуся з дочкою, що вийшла заміж у Париж, не три рази на рік, а дванадцять разів».

Міністр шляхів сполучення де Форест: «Цей тунель для ділової людини — ще один рік життя завдяки заощадженому часу!»

Люди вимагали подробиць і мали на це право. Перед газетними будівлями збиралися величезні натовпи, і трамвайні вагоноводи мусили гатити чобітьми по кнопці дзвоника, щоб проїхати. Годинами погляди щільної живої маси були прикуті до екрану на третьому поверсі редакції «Геральда», хоч там з самого ранку з'являлися ті самі картини: Мак Аллан, Хоббі, нарада на даху «Атлантіка».

«Зустріч представників семи мільярдів!» — «Мак Аллан оголошує про свій проект!» (кінематограф).— «Місіс Браун підписується на десять мільйонів» (кінематограф).— «Ч. В. Сміта витягують із ліфта!»

«Тільки в нас ви можете побачити приліт Вандерштіфта на дах «Атлантіка» аж до посадки моноплана. Його машина збила з ніг нашого фоторепортера» (кінематограф). Білі нью-йоркські хмарочоси з разками цяток-вікон, над дахами в'ється білий дим. З'являється білий метелик, пташка, чайка, моноплан! Він проноситься над садком на даху, повертається, робить посадку. Напливом (на весь кадр) величезне крило. Кінець. Знімок: «Містер Ч. Г. Спінневей, наш фоторепортер. Машина Вандерштіфта збила його з ніг і тяжко покалічила».