— Гомер, спасибі тобі, — сказав я навздогін котові.— І все-таки — чому Гомер?

— Бо сліпий. Хіба ви не помітили? Безхвостий і сліпий, ще котеням собаки одбатували хвіст і видряпали очі. Почує на сходах пса — шаленіє й стрибає на двері. А мені, хазяйці, не знає чим і догодити. Боїться, щоб не вигнала, знає, що неповноцінний. Ходить на унітаз. Коли їсть, ніде й крихітки не залишить. — Інна поправила руками зачіску. — Ну, чого ж ви сидите, відкорковуйте шампанське.

Я подумав, що саме час подзвонити по телефону Едикові й сказати, що я сьогодні не прийду.

День шістнадцятий

Я прокинувся від того, що в мене хтось вовтузиться на колінах. Це був Гомер. Інна вже не спала.

— Прожени кота, — попросив я. — А то я його боюся... Якийсь він не такий, як всі інші коти.

— А нащо його проганяти?

— Ти ж розумієш сама.

...Потім ми знову лежали поруч і дивилися в стелю, на якій чітко відбився узор фіранки. Інна поцілувала мене й сказала:

— І все одно ти не годишся в коханці.

— За якими ж то графами? — усміхнувся я. — За якими якостями? Фізичними чи душевними?

— Ти дуже переживаєш і весь час про щось думаєш. Ну, тепер кажи, що ти самотній, тебе ніхто не розуміє...

— Я справді самотній — з недавнього часу. А ти... ти не самотня?

Її повіки повільно опустилися й знову скліпнули.

— А хто тепер не самотній?

— Ну чому ж. Я впевнений, ти користуєшся успіхом у чоловіків.

— Це зовсім інше. Але давай не розжалоблювати одне одного. Коханцям це не личить. Скажи ліпше якийсь компимент.

— Ти мені здаєшся по-справжньому розумною.

— Для жінки це не комплімент.

— Тоді що ще тобі сказати? Здається, я вчора увечері сказав усе.

— Тоді... це були лестощі.

— Мені важко змагатися з твоїми аспірантиками...

— Якими аспіраптиками?

— Ти ж сама казала, що з вулиці коханців не водиш, тобі вистачає своїх аспірантів і лаборантів.

— А-а. Ти таки справді не розумієш жартів.

— Я не розумію тебе.

— А що тут розуміти? Ми завжди кажемо, що нас не розуміють... Набиваємо собі ціну. А самі дуже рідко розуміємо когось. Так, як оце ти зараз.

— Буває, люди проживуть життя й теж не зрозуміють одне одного.

— Важливо спробувати зрозуміти. Якщо спробувати щиро, тоді здебільшого все буде гаразд. Ну, а вже коли... Тоді треба розлучатися.

— Ти розлучилася, побачивши, що всі твої намагання марні?

Вона повернула до мене обличчя. Мені здалося, з її очей випліскує страх.

— Хіба ти... нічого не знаєш?

— Ну... тепер всі розлучаються.

Вона знову дивилася в стелю.

— Мій чоловік і моя дочка загинули...

В мене по тілу побігли холодні мурашки.

— Як це сталося? — запитав я, бо що ще міг запитати.

— Купалися в морі. Був шторм. Невеликий. Чотири бали. Він узяв дочку на руки, стрибав з нею в хвилях, їй було десять років. Його збило хвилею... Очевидно, він шукав її... І вже не виплив сам.

— А ти? — одважився я що на одне запитання.

— Яв той день не пішла на море.

Тугий холодний обруч стиснув мої груди. Всі мої думки розгубилися, в голові стояла холодна каламуть. Крізь неї пробився здогад, що тоді вона й зійшлася з Марією, прихилилася до неї. Не знаю, чому я так подумав. Інна сіла, тримаючи простирадло на грудях.

— Одвернися. Я одягнуся.

Ми пили каву, і їли принесений мною вчора торт, і перемовлялися про щось дрібне, стороннє. Я відчув, як нас мовби щось рознесло у два протилежні боки, так розносить, розламавши навпіл, одну крижину річкова течія, я не міг пояснити, чому так сталося й що ж розділило нас. Здається, я не припустився ніякої нетактовності... Крім хіба тієї, що не знав, не розпитав ні в кого раніше про Іннину трагедію. Ми не сердилися одне на одного, не почували й тіні неприязні, просто ми не могли розмовляти в попередньому тоні. Мабуть, щоб перебороти цей бар'єр, потрібно багато часу. Адже я тільки тепер зрозумів, що Інна важко торувала сама собі шлях, що вона жінка мужня й талановита і, очевидно, сприймала всі оті мої баляндраси з невеликою дозою гумору та скидкою... на мою провінційність. Кохання такої жінки потрібно завойовувати довго й терпляче. А може, мене пригнічувала думка, що я прийшов до Інни не з великої відваги, на яку мене кинуло палке кохання, для якого немає перепон, що це не кров бризнула із зарубцьованої рани, а прокапотіли затруєні їддю злості сльози. Я прибився сюди, аби погамувати самолюбство... самолюбство рогоносця? Що пал мій — не пал любові, а вогонь помсти? Тепер ми з Любою квити? Це мене привело до Інни? Ні, не це. Воно тільки... додало сміливості. Мовби дали дозвіл... І це потьмарює радість того, про що мріяв, марив стільки років, а точніше — фантазував. Усі ми живимо фантазіями.

Радості справді немає, якась гіркота, неначе поїв травм з полипом. Звідки таке порівняння? Трава — прісна, а полин — гіркий. І це знову властивість моєї вдачі — прихмарювати сопочко, яко так рідко заглядає до вікна. Цією думкою я ображаю й Іпну. Але прогнати її не можу. Якби все це сталося раніше, з великого кохання, я був би щасливий і страждав безмірно. О, я вмію страждати, може, це єдине, що я вмію. Страждати за себе, за Любу, за дітей, за родичів, за знайомих і отруювати теплі погожі дні. Але таки досить. Нині у мене є серйозніші підстави для страждань. Коли я закінчив важку для мене процедуру зав'язування галстука, Інна підійшла до невеликого однотумбо вого столика, відчинила верхню шафу й дістала звідти невелику синю папку.