— Дурниці! Це мені й на думку не спадало! — відповів він так негречно, що всі повірили. Агнеса повільно відвела погляд. Мальман запропонував дамам цукерки і поставив коробку перед Агнесою. Дідеріх не звертав на дівчину уваги. Він їв ще більше, ніж минулого разу. Все одно всі думають, ніби він тільки для цього сюди й прийшов!

Коли зайшла мова про те, щоб поїхати пити каву до Грюневальду, Дідеріх відразу ж вигадав, що умовився про побачення. Він навіть додав:

— З людиною, яку а в жодному разі не можу примусити чекати.

Геппель поклав йому на плече свою повну руку, глянув на нього знизу, примруживши очі, і півголосом сказав:

— Не бійтеся, ви, звичайно, мій гість.

Але Дідеріх з обуренням запевнив, що не в цьому справа.

— Ну, принаймні заходьте знову, коли буде бажання, — закінчив Геппель, а Агнеса ствердно кивнула головою. Вона, здається, навіть хотіла щось сказати, але Дідеріх не дочекався і пішов. До кінця дня він блукав із самовдоволеним смутком у душі, наче приніс велику жертву. Ввечері він самотньо сидів у переповненій пиварні над кухлем пива, підперши голову руками, і час від часу похитував головою з таким виглядом, ніби тільки тепер збагнув свою долю.

Як протистояти Мальману, що силоміць позичав у нього гроші? Наступної неділі мекленбуржець підніс Агнесі букет квітів, але Дідеріх, який прийшов з порожніми руками; міг би сказати: «Цей букет, власне, від мене, панно». Одначе він мовчав, почуваючи, що злоститься на Агнесу ще більше, ніж на Мальмана. Мальманове нахабство викликало подив: він міг уночі побігти за незнайомим чоловіком, щоб продавити йому циліндра, — хоч Дідеріх аж ніяк не нехтував тою пересторогою, яка таїлася в такій поведінці для нього самого.

Наприкінці місяця, до дня свого народження, він одержав непередбачену суму грошей, заощаджену для нього матір’ю, і з’явився до Геппелів з букетом, не таким уже й великим, щоб не переборщити, а також щоб не роздратувати Мальмана. На обличчі молодої дівчини, коли вона брала квіти, відбилося хвилювання, і Дідеріх посміхнувся водночас милостиво й зніяковіло. Ця неділя здалась йому надзвичайно святковою; він не збентежився, коли все товариство зібралося йти до Зоологічного саду.

Після того, як Мальман підрахував, що всіх було одинадцять осіб, товариство рушило в дорогу. Всі зустрічні жінки, як і Геппелеві сестри, були одягнені не так, як у будень: можна було подумати, ніби сьогодні вони належали до вищого стану або дістали спадщину. Чоловіки були в сюртуках — мало хто з них у чорних штанях, як Дідеріх, — і майже всі в солом’яних капелюхах. Бічна вулиця, на яку вони звернули, лежала широка, рівна й порожня — ані людей, ані кінського кізяка. Тільки один раз вони побачили гурт малих дівчаток, обвішаних кругом бантами, в білих сукнях і чорних панчохах; побравшись за руки, вони кружляли в танку й верескливо співали. Далі, на шумливій вулиці, спітнілі матрони штурмували омнібус; поряд з їхніми розпаленими червоними обличчями крамарчуки, що завзято боролися з ними за місця, здавалася неймовірно блідими. Всі прагнули вперед, усі поривалися до якоїсь мети, де, нарешті, мала початися втіха. Всі обличчя ясно виражали одне: «Годі, ми удосталь напрацювалися!»

Дідеріх показав себе перед дамами справжнім берлінцем. У трамваї він одвоював для них кілька місць. Якомусь пасажирові, що збирався сісти на одне з них, він завадив це зробити, з усієї сили наступивши йому на ногу. Пасажир закричав: «Грубіян!» — Дідеріх відповів йому в такому ж дусі. Потім виявилося, що це Геппелів знайомий, і, коли їх відрекомендували один одному, Дідеріх і той пасажир тут-таки показали зразки лицарської чемності. Ніхто з них не хотів сідати, щоб другому не довелося стояти.

За столом, у Зоологічному саду, Дідеріхові випало сісти поряд з Агнесою — чому сьогодні все складалося так щасливо? — і коли зразу ж після кави вона схотіла поглянути на звірів, він шумно підтримав її. Він був цього разу надзвичайно ініціативний. Перед вузьким проходом між клітками з дикими звірами дами завернули назад. Дідеріх запропонував Агнесі супроводжувати її.

— Краще візьміть із собою й мене, — сказав Мальман. — Коли справді якась гратина вискочить…

— То ви її також не вставите, — заперечила Агнеса і під регіт Мальмана ввійшла в прохід. Дідеріх рушив слідом. Його пройняв страх: перед звірами, які беззвучно кидались до нього справоруч і зліворуч, обдаючи своїм диханням, і перед молодою дівчиною, пахощі якої сягали його. В кінці проходу вона обернулася і сказала:

— Терпіти не можу хвастощів!

— Справді? — спитав Дідеріх, охоплений радістю.

— Сьогодні ви милий, — сказала Агнеса.

Дідеріх відповів:

— Я б хотів, власне, завжди бути таким.

— Справді? — тепер легко затремтів її голос. Вони подивилися одне на одного, кожне з таким виразом обличчя, ніби він цього не заслужив. Молода дівчина жалісно сказала:

— Який нестерпний сморід від цих звірів.

І вони пішли назад.

Мальман зустрів їх.

— Я хотів лише подивитися, чи ви не втекли.

Потім він одвів Дідеріха вбік.

— Ну? Як там з дівчиськом? І у вас ладиться? Я вам зразу сказав, що це річ не складна.

Дідеріх не відповідав.

— Ви, мабуть, добре взялися за неї? Знаєте що? Я пробуду в Берліні ще тільки один семестр, а потім можете бути моїм наступником. А до того часу будьте ласкаві почекати… — Його маленьке обличчя над величезним тулубом раптом стало єхидним, — Мій дружочку!

І він відпустив Дідеріха.

Той дуже перелякався і більше не наважувався наблизитись до Агнеси. Не дуже уважно слухаючи, що їй говорив Мальман, вона гукнула батькові через плече: