Над миром стоїть незмірно велична ніч. Зорі — окремі мирі — вічності — говорять з неуявних висот про велич буття.

Яблонецьким перевозом, розрізуючи величезні снігові замети, виїхав з Ворохти паротяг — розчищувач. Сопе, дмухає і крає снігову цілину. Сипле направо й наліво сніг, лишає за собою свобідну дорогу. По ній має пройти потяг, наладований хлібом, для гуцулів. Ті ще не знають про це. Не знає також і Щутка, що писав свою болючу скаргу. Але довжелезний потяг стоїть уже у Ворохті й тільки чекає, поки прочистять дорогу й поки дістане відомості, що Ясіня здалася.

В той час працювали повстанці. У сім годин зібралися на кінці, що його зараз тут охрестили імям "Свобода", і вирушили звідсіль у трьох напрямках. Залога здалася без бою. Всі спали і нічого не сподівалися. Уночі прибула потуга й по всіх вулицях завешталися озброєні чужі люди. Ясіня мертво мовчала. Вікна жидівських і мадярських хат щільно позакривані віконницями.

У такий час, замучений, засапаний Браш гасав по вулиці й шукав Шровбу і Водічку. Обганяв Ясіня, вертівся по вулиці, мов навіжений і зовсім не знав, що далі діяти. Пригноблений і знищений, біжить всетаки додому. Біжить бігом. Піт ллє з нього струмками. Біжить і думає, що то він скаже свому суворому панові. Він чув уже страшні прокляття сотника і щоки починали свербіти прикрим передчуттям. На вулиці порожньо, але цього Браш не зауважує. В той час з кінця над Ясіням вилетіла під небо величезна огняна гадина. Браш зовсім не знав, що то гасло повстанців. Це ще більше його зтурбувало. Біжить, землі не чує. І раптом, коло церкви до нього вибігають якісь люди й погрожують йому зброєю.

— Куди чвалаєш? — гримнув над ним голос і не встиг Браш отямитися, як тяжеча тверда рука піймала його за коміра й тягне невідомо куди.

— Пусти! — кричить Браш. — Я біжу до пана сотника!

— Аа, до сотника. Ми от тобі покажемо сотника. І через пять хвилин, замісць у сотника, Браш опинився в касарнях. Тут справжня Содома й Гомора. У темних, ледь освічених, коридорах ходять сильно озброен чужі люди. Знадвору касарня оточена також військом. Кілька вояків витягають з касарен скоростріли й виносять кріси. На залях сидять стурбовані вояки залоги й не розуміють, що сталося.

До однієї з таких заль впхнули спітнілого і очучвілого Браша. Його одразу пізнали і почали жартувати. Йому троха ніяково, дивно, але досить приємно. Пригадав свого сотника, Шровбу й Водічку і тяжко зітхнув. Погляд його шукає чогось, на чому б міг примістити свое натомлене тіло. Коло дверей помітив якогось стільця і осів на нього.

— От і сидимо — думає він у голос. Але не встиг ще докінчити думки, як стілець під ним делікатно вибачився і згорнувся в ніжках на подобу ніпонського святого.

Браш, стративши опору, похитнувся, відчаяно вимахнув руками і, зробивши в повітрі гіперболічну криву, розтягнувся на помості встигши все таки, мов кіт, попасти черевом до низу.

На залі стало весело. Зірвався дружній регіт. А Браш не регоче. Постогнуючи, поволі зводиться на власні коротенькі ніжки й соромливо дивується, чого їм так смішно?

— То діточки, коли ми минулого року на Україні зустрічали це свєтичко, — просторікує Іван Щутка, сидячи в натопленій хаті між своєю родиною. — От, так було. Це вам, діточки, стіл. О-отакий стіл. Довгий, ади двері, широкий ци і вліз би у нашу хижу. А на столі пашні насипано. І застелено все чистим настільником. І от приходить сама вечеря, та й почали ми їсти. Господи Боже! їси, їси і кінця немає. Станеш, подивишся, що тільки лишається й знов їси. А господиня все тобі носить і носить, сипле й сипле. То тобі риба якась у тісті і олії запечена, то вареники. Це там так пироги звуть, добрі, а смачні, їси і ще хочеться. А які там паляниці печуть, а які млинці. У нас того зовсім не знають. А тісто біле, пухке. Візьмеш і ніяково в руці тримати. Здається піна, здається розтане в пальцях. Ех, — закінчує, махнувши з жалем рукою Щутка. — Все то минулося. Коби то й нам, дітки, туди!

Дітки слухають, жмурять очі в щонайкращих місцях і не віриться їм. Боже, скільки їжі: Їси, їси й ще лишається. Маленький Василько, що пригорнувся до зажуреної мамки, думає, думає і каже: — Мамко! Завтла я з Дусевим

Юлою такоз піду на Уклаїну.

— Ей, сину! То є далеко й що ти, бідо, там робитимеш?

— Сцо лобитиму? їстиму. Я так мамко, хоцу їсти…

Так дузе хоцу…

У мамки щось тисне у горлі. Вона горне дитину до грудей, а на очах самі збігають сльози.

Тук-тук-тук! — застукав хтось у вікно. Щутка глянув туди й нашорошився. Тук-тук-тук! — застукало сильніше. Щутка встає, підходить до вікна й дивиться в темноту.

— Агій! Хто там?

— Куме Іване! — бубонить за вікном голос. — А вийдіть но сюди.

— Та зайдіть, куме…

— Нема часу. Вийдіть.

Щутка накидає безрукавого кожуха й виходить.

— Куме! Приїхали… — таємничо шепче кум.

— Хто приїхав

— Та з України. Хліб привезли…

— Хліб? Таки почули нас?

— Видно почули. Вдєгайтесі, куме, а біжіт до Зіміру, а я піду всіх повідомлю. От радость яка! І кум біжить далі. Від хати до хати, від вікна до вікна розійшлася чутка —

"приїхали!"

З грунів висипав народ. Мороз, свято, зійшов холодний місяць. По схилах білих гір, мов нічні привиди, встає народ і поволі, тихо сповзає в долину.

Багато тисяч народу застав ранок на Змірівському двірці. Скрегоче лютий мороз. Дихання з уст парою вилітає, Втопчуючи сніг, маса сірого люду, вперто чекає. Довжелезний покритий інейом з велитенською на чолі льокомотивою, потяг стоїть і чекає також. На вагонах скрізь написи: Україна; Україна, Україна. — Далеко взад біжить те слово і десь там зникає в сірому морозяному тумані.