Після всі один за одним, числом дванадцять і один підходили до столу й з мукою й тремтінням хто як міг, ставили під скаргою підписи. Хто імя своє нашкрабав, хто тільки хрестика замість себе посадив, але то все одно. Скарга вийшла такою, як вони хотіли.

Передали скаргу Юрі. „Тотой вже знатиме куди з ньов. Тотой, ади, давно про Україну говорить".

Скарга ця принесла нам багато втіхи. Порішили вислати післанців до української влади. Скликали нараду, написали уповноваження й випровадили на Україну Павла і Пластуна.

З останнім довго вели переговори, щоб він перейшов на нашу сторону. Ввагався, не вірив, але коли вложили на нього такі поважні обовязки — згодився. Павлові доручено пильно за ним слідкувати.

По грунях швидко рознеслася чутка, що до України післана послів із скаргою. Дійшли вони скоро й у додану, а в першу чергу до Розенкранців та Бобчинських. Почали знов підозріло поглядати на мене. Але для мене не було тяжкою справою в скорім часі відхилити всяке підозріння. Я увійшов у найкращі зносини з комендантом залоги й мав його майже в руках.

І життя йшло своїм чередом. Ходять потяги, дерчать телефони. У потягах снують сюди й гуди військові люде — ранені, побиті, загинуті беззвісно. Їдуть зо всіх полонів, — з Італії, з далекого Сибіру. Ідуть, брешуть на різні лади, оповідають небувалі речі, вірять у них і інших заставляють вірити.

Скоро вернувся Павло і приніс радісні новини. Йому обіцяли допомогу. Ми маємо працювати на місці, але, в разі потреби, буде вислана потуга. Пластун також змінився до непізнання. Він зобачив, що недалеко за горами твориться й росте своя держава. Він побачив не лише селян, а й „панів", що говорили, урядували на мові, що нею говорять гуцули. Він зробився зовсім нашою людиною.

Повстання підготовлялося досить швидко.

У мене було безліч найрізноманітнішої праці. Часами мозок нахабно відмовлявся послуху. Не було часу навіть якслід помитися. Почуття нервового напруження не покидало.

Кіті довго давала про себе знати. Спочатку робив байдужого, далі залаяв, але це нічого не помагало. Йонаш погрубів, надувся, ніби гумова подушка. Ходив чогось сумрачний і навіть менше тручався до політики. Одного разу спробував заговорити з ним про кошицьких вязнів, але він тільки махнув рукою.

— Ні чорта, каже, з ними не станеться.

— Ви певні вашої думки?

— Це було б талановите ідіотство за якого-небудь хабарника вішати людей.

Ці слова обернули його в моїх очах зовсім другою стороною. Але все таки ми на запевнення Йонаша не полягали. Вислали Павла до Кошиць, щоб він на місці довідався, як виглядає вся та справа.

Одночасно виїхав подруге за гори на цей раз Юра. З ним був також Пластун. До Ворохти відправлено передову сторожу від нашої залоги, що мала б слідкувати, чи не загрожує Ясіню яка небезпека зо сходу. У дійсності та сторожа вислана мною з певних нашій справі людей, що підготовляли грунт до повстання.

Те, що Йонаш, останніми часами, ніби охолов до політичних справ, це не зовсім виправдувалося, у дійсності виходило дещо іншого. Мені донесли, що до його канцелярії, що він її переніс з сільської хати до лісової управи, часто заходить якийсь безрукий тип і приносить йому багато відомостей про нашу роботу.

Більше того. Я дістав відомостей, що Йонаш готує на мене напад, хоче мене заарештувати й віддати під військовий суд за зраду військових таємниць. Ходило отже про відповідну відсіч і викриття безрукого типу. У мене мигнула навіть думка на Янчеюка. Хто знає, чи не найшли його тоді й чи не вернули до життя. Можливо це він і є. Хтось навіть казав, що Янчеюк дійсно пару разів був у Ясіню, але мені не хотілося вірити, бо чому б він ховався, ніби вовк.

І я не спав. Поробив заходи, щоб розвіяти кинуте на мене підозріння. Старанно виконував службу залоги, робив порядок, порадив поліпшити комунікацію з центром, забезпечитися бодай одним броневим потягом. Усе ж завершувалося доброю пянкою в Табака, що її головним героєм був комендант залоги. Після кожної проведеної з ним ночі ми верталися найсердечнішими друзями й плювали на всіх Йо-нашів з двадцять пятого поверху. На Різдво він має прийти до нас на свято. Вже наперед я вказував на свої приготовления до того дня й комендант тішився на той день, майже як хлопчина.

А Кіті не раз снилася мені. Її прозора рука не раз лягала на мої сонні очі й відносила мене в країну чарівних насолод. Я шалів. Зривався і гасав по кімнаті. Піду до неї! Мушу бачити. Але приходив день, біжуча праця поривала в свій вир і я поволі забував її.

Через тиждень поз'їжджалися Юра, Павло й Пластун. Почали обміркувати справу конгресу в Хусті, що на ньому має бути проголошена злука Закарпаття з Українською Державою. Тимчасом відбулися установчі збори в Сиготі, де однодушно присягнули під жовто-синім прапором на вірність державі Києва.