Гірські дороги вузькі і сховзькі. Поволі собкаємо під гору, прямуємо до місця, де приготовлені наші колоди. Недалеко від них стоять чиїсь воли.

— Гей, чиї то бики? — гукає батько. І тут з юрби людей від ватри озвався Манівчук:

— А тобі що до них?

— Та візьми їх з дороги геть!

— Не на голові чейже стоять.

— Ади, мушу проїхати. Дерево онде моє.

— А моє по-твоєму не дерево? Заберу то й проїдеш, каже задиркувато. Манівчук. Він певний себе. Їх три здорових чоловіків. Але батько не дався довго водити за ніс. Зіскочив з саней до Манівчукових волів і шмагнув по них корбачем.

— Не кивай волів! — підскакує з буком Манівчук. Голос різкий, горловий.

— То прийми їх собі з дороги, — майже спокійно перечить батько й гонить далі.

Манівчук стріба'є, мов кіт, і бемц батька по голові. А бук порядний. Мить, і ми коло них. Замигали над головами буки. Хтось крикнув. З гори летять ще два Манівчуки.

Батько був дужий. Ми також хоробро й уперто змагалися. Хтось з Манивчуків хроснув старшого брата Юру по голові й тому потекла юха. Батько зобачив, плигнув на колоду й високо заніс кілка над головою напасника але ліва нога сховзнулася й попала між дві колоді. Манівчук наскочив ззаду, шарпнув батька за кожух і той полетів у низ. Нога, що була між колодами, згучно в суглобі тріснула й старий болючо викрикнув. В ту ж мить Павло встиг мазнути Манівчука буком по лисині. Удар був влучний і ворог клякнув у сніг. Сніг забарвився на червоно. Батько лежав і йойкав. Ногу в коліні зтрощив.

Надбігли люде й решту бойців розвели. На місці бойовища лишилося двох, яких забрали на сани. Ми всі вийшли з меншими чи більшими ранами, але трималися на ногах.

Повезли батька до дому. Дорогою нога, розпухла так що немогли стягнути гачів, прийшлося розпорювати. Мати тоншила, йойкала. Юра обмив свою пику й погнав до Рахова до лікаря. Але того не було дома й наш старий два дні пролежав з переломленою ногою без лікарської опіки. Домашні "лікарі" лишень намучили й порядно йому нашкодили

Вилікувати ногу цілком не вдалося. Лишився старий кривим до смерті. До того ще тягалися вороги пару років по судах, заробили адвокати, випорожнили свої че-реси, але й на тому ще не кінець.

Зо всіх нас братів найкращим видався середній — Павло. Високий, стрункий, дужий і прудкий, мов тятива Очі сірі, гострі. Кулак твердий і меткий. У вісімнадцять літ він уже гонив дараби з найнебезпечнішої гаті на Сухому. Є це між Говерлею й Заногою. Потік Сухий стрімкий, камянистий, з багатьма небезпечними зворотами.

Звичайно в понеділок на світанку Павло набирав до тайстри солонини, хліба. Мати при тому тошніла й зідхала: — Сокотися, сину!..

— Не бійтеся, не вперше. — І відходив.

Два дні вязали дараби, готовилися до спусту. У середу рано пускалася вода. Бурхливим дужим поривом, мов зграя лютих звірів, виривалася з гаті вода. Дзвеніло каміння, зеленава, кристально чиста рідина стрімголов летіла вниз, оздоблена пінними квітами.

Керманичі, тісно обтягнуті чересами, в підковах плигають на дарабу. Старший стає в керми. Його ж рука тісно тримає опанчу. Зір скерований уперід і, хай би валилися гори, не сміє зиркнути всторону.

Коли Павло брав у руки опанчу й затискав її в своїх долонях, коли волохаті, дужі груди напиналися й гострий зір скерувався вперед — гарним, пишним був він створінням. Чуприну патлає вітер, обличчя бронзове й загартоване, мов лезо меча.

— Раз!.. Два!… Триии!… Дараба входить у струм потоку й тільки підхоплять її пружні хвилі, як миттю, мов стріла. Щезає з очей у гущавині струнких смерек.

Валуни, водоспади, закручі. Рве й піниться потік, ревом реве, люто налітав на пороги й, розбившися на ліч бризок, хльостко сипле ними в очі керівників.

По двох роках вправ Павло сам вже гонив дараби. Це рідко хто за такий час привчиться. Дараби йшли з Ясіня й Богдана до Бичкова, там звязувалися в бокори, мінялися люде, які вже провадили далі до Барієва. З Бичкова, обтяжені гостинцями, верталися керманичі до дому. Несли з собою "кадило" від молі, стракаті шовкові хустки для жінок, крисані та всяке таке.

За той час здобув Павло славу, як одважний керманич, добрий боєць і сильний непереможний борець. Його бачили на всіх гулянках, весіллях. Брав дівчину, яку хотів, і шов, куди забажалося. Через гору до Жабя, Яблінного, Ворохти, — у двох з Юрою, озброєні тесаками в чересах, відправлялися на цілу ніч. Але ранок мусів застати їх дома. Старий наш спусту не давав. Око мав гостре, та й пястуки нічого собі. У нас незрушно панували послух та пошана для старих. Матір поважали, а батька боялися.

Юра став рекрутом і цієї осені мав нарокувати. Павло вернувся з плавби, мав кілька талярів і на диво розгулявся. Ніколи його не бачили таким.

— Чи не загуляти б нам нині, браття? — каже Павло. Було перед святом, кличе до Ворохти.

— Чому до Ворохти? Хіба тут немає де загуляти? Юра дивиться й сміється. — Гуляй, гуляй, Павле! Мама спитають за гроші.

Павло махнув рукою. — Не журися. Підемо, а ти, Дмитре, також з нами. Досить тобі по запічках сидіти.

Мені ця справа подобалася. Підемо. Чому б дійсно не піти Юра також завагався. Після довідалися, що Павло не даремно нас туди тягнув.