Унизу було безвітряно, зате тут, нагорі, на десятиметровій вишці для стрибків у воду, поривчастий вітер був дуже сильний. Маріт відчувала стукіт у скронях, у горлі, у паху, як у кожній клітинці її тіла пульсувала кров, свіжа, життєдайна. Як чудово жити на світі! Почуватися живою. Зійшовши сходинками на вишку, вона майже не засапалася, лише відчувала, як калатає серце, цей незрадливий м’яз. Маріт глянула вниз, у порожній басейн. Місячне сяйво надавало йому майже надприродного блакитнуватого відтінку. Годинник на іншому боці басейну зупинився на десяти хвилинах по п’ятій. Час зупинився. Вона мала змогу роздивитися місто, вогні автівок на Кіркевейєн. Так близько і водночас так далеко. Задалеко, аби хтось зміг її почути.

Вона дихала. Але все одно ніби вже померла. Навколо шиї було намотано мотузку, товстезну, як канат. Маріт мала змогу чути крики чайок, примар, до яких вона незабаром приєднається. Вона не думала про смерть. Вона думала про життя. Про те, як радісно тепер стала б жити. Думала про всі дрібні й великі справи, які б утілила в життя. Вона б поїхала у країни, яких ніколи не бачила, спостерігала б за тим, як ростуть її небожі, й побачила б, що світ нарешті схаменувся.

Спочатку був ніж, лезо, котре блищало у світлі вуличних ліхтарів, прикладене до її горла. Кажуть, страх додає сил. У неї він усі сили вкрав. Думка про сталь, яка кремсатиме її тіло, обернула її на безпорадну тремтливу скиглійку. І коли він наказав їй перелізти через огорожу, вона не змогла, упала й так лежала, наче лантух, а щоками стікали сльози. Бо вона знала, що станеться далі. Й вона не спроможна цьому завадити і робитиме все, аби лише її не чикрижили отим ножем. Адже їй так хочеться жити, ще хоч трохи. Якщо не кілька років, то хоч кілька хвилин – та ж сама арифметика, сліпа, божевільна логіка, яка керує всіма людьми.

Маріт хотіла заговорити, пояснити, що неспроможна перелізти через огорожу, вона забулася, що було наказано мовчати. Ніж ужалив її, ніби змія, заповз їй до рота, повернувся так, що захрустіли зуби, а потім його витягли. Враз ринула кров. Чоловік прошепотів щось з-під маски, а тоді штурханами погнав її уздовж паркану. До місця за кущами, де в огорожі була дірка, саме туди він її і проштовхнув.

Маріт Ульсен проковтнула кров, яка досі наповнювала рота, й поглянула на трибуни внизу. Вони теж ніби потопали у синьому місячному світлі. Вони такі порожні, як на закритому судовому засіданні без глядачів та присяжних, лише суддя. Ніяких роззяв на страті, лише кат. Останній виступ перед слухачами, який ніхто не вшанував своєю присутністю. Маріт Ульсен спало на думку, що в смерті, як і в житті, їй бракує принадності. А зараз вона навіть говорити була не в змозі.

– Стрибай.

Вона зауважила, який гарний парк, навіть зараз, узимку. Їй захотілося, щоб годинник у віддаленому кінці басейну цокав і вона мала змогу побачити секунди життя, які їй пощастило щойно вкрасти.

– Стрибай, – повторив голос. Мабуть, він зняв маску, бо голос змінився, й вона впізнала його. Вона озирнулася й приголомшено витріщилася на чоловіка. Й відчула удар ногою у спину. Вона закричала. Більше не відчувала підґрунтя під ногами, бо на якусь мить стала невагомою. Але земля притягувала до себе, тіло прискорювало падіння, й Маріт встигла зауважити, як стрімко наближаються біло-сині фарфорові кахлі басейну, ще мить – і вона розчерепить об них голову.

На висоті трьох метрів над дном басейну мотузка, обмотана навколо шиї Маріт Ульсен, напнулася. Це була старовинна мотузка, зв’язана з лика липи та в’яза, такі не розтягуються. Огрядне тіло Маріт Ульсен не уповільнило падіння й, відокремившись від голови, глухо вдарилось об дно басейну для стрибків у воду. А голова та шия лишились на мотузці. Крові було небагато. Потім голова вислизнула з петлі, впала на синій спортивний костюм Маріт Ульсен і зі стукотом покотилася по кахлях.

А затим у басейні знову запала тиша.

Була третя година ночі, коли Харрі полишив спроби заснути й підвівся з ліжка. Він відкрив кран на кухні й, підставивши склянку під воду, тримав її, допоки вода почала переливатися через вінця, збігаючи по зап’ястку. Вилиця боліла. Він не зводив очей з двох світлин, приліплених над столом.

На одній світлині з неохайними смужками від згину була Ракель у блакитній літній сукні. Утім, судячи з осіннього листя, фото було знято не влітку. Чорне волосся спадало на оголені плечі. Вона ніби шукала когось поглядом за об’єктивом, можливо, фотографа. Може, це він її знімав? Дивно, що він не пригадує.

На іншому знімку був Олег. Харрі знімав його на мобільний телефон у «Валле Говін» [32] , під час тренування ковзанярів минулої зими. Олег тоді був зовсім тендітною дитиною, але якби він продовжив тренування, то незабаром його червона трикотажна форма сиділа б на ньому як улита. Що він нині робить? Де він узагалі? Чи спромоглася Ракель створити для нього затишок там, де вони зараз, домівку, де вони почуватимуться більш безпечно, ніж тут, в Осло? Чи увійшли у їхнє життя якісь нові люди? Чи він досі, втомившись або забувшись, часом називає його татом?

Харрі закрив кран. Коліно вперлося у дверцята під мийкою. За ними пошепки манив «Джим Бім».

Харрі нап’яв штани та сорочку, зайшов у вітальню й увімкнув «Kind of Вlue» Майлза Девіса. Це був оригінальний запис, ще без обробки, обладнання звукозапису у студії трохи відставало, тож запис лунав з ледь помітним відтінком нереальності.

Харрі трохи послухав, потім додав гучності, щоб заглушити шепіт з кухні. Заплющив очі.

Крипос. Бельман.

Він ніколи не чув цього імені. Певна річ, він міг зателефонувати й розпитати Хагена, але йому не стало сил. Бо здогадувався, яка буде відповідь. Нехай усе буде, як є.