– Ну-ну, не набув Христа, так хоч би свідка.

Харрі знизав плечима:

– Так і того немає: він там більше не з’являвся, та і за вказаними адресами я не зміг його знайти. А вже порятунку душі я точно не набув.

Харрі допив пиво і гукнув бармена. Вібекке прикурила нову сигарету.

– Я весь день намагалася до тебе додзвонитися на роботу.

– Он як? – Харрі згадав порожній вхідний дзвінок на автовідповідачі.

– Так, але мене повідомили, що ти цією справою не займаєшся.

– Якщо ти про справу Камілли Луен, то так воно і є.

– Отже, я поговорила з іншим, який приходив на виклик. Симпатичний такий.

– Том Волер?

– Так. Розповіла йому дещо про Каміллу. Тобі минулого разу не змогла.

– Чому?

– Тому що там був Андерс. – Вона глибоко затягнулася. – Він дуже хворобливо реагує, коли я говорю щось, що порочить Каміллу, просто лютує. Хоча ми її майже й не знали.

– А навіщо тобі її порочити, якщо ти її не знала?

Вібекке знизала плечима:

– Я так не думаю, це Андерс так вважає. У нього тверда позиція, що за все життя жінка може займатися сексом тільки з одним чоловіком. – Вона ткнула недокурок у попільничку і додала: – А краще взагалі ні з ким.

– Значить, у Камілли чоловіків було більше, ніж рекомендує Андерс?

– Вона зверталася до них по імені. Імена були різні.

– Звідки тобі це відомо? Погана звукоізоляція?

– Ні, звукоізоляція між поверхами прекрасна. Взимку взагалі нічого не чутно, але влітку, коли вікна відчинені… Знаєш, у таких дворах…

– …усе дуже добре чутно. Знаю-знаю.

– Саме так. Андерс часто зі злістю зачиняв вікно спальні. А коли я говорила, що їй там, напевно, добре, йшов і лягав у вітальні.

– Ти про це хотіла мені розповісти?

– Так. І ще. Мені тут подзвонили. Я спочатку вирішила, що це Андерс, але коли він дзвонить, на задньому плані зазвичай чується шум. Він же дзвонить із вулиці, коли виїжджає в Європу. Дивно, що шум завжди абсолютно однаковий, неначе він щоразу дзвонить із одного й того ж місця. Ну, неважливо. А тут звук був іншим. Іншим разом я просто поклала б трубку і не згадала про це, але після того, що сталося з Каміллою… Та й Андерс поїхав…

– Ну і?

– Та ні, нічого страшного. – Вона стомлено всміхнулась, і її усмішка Харрі теж сподобалася. – Хтось просто дихав у трубку, але я злякалася. Потім вирішила подзвонити тобі. Волер сказав, що цим займеться, але номер, із якого дзвонили, зрозуміло, не визначили. А вбивці, вони ж завжди повертаються на місце злочину, так?

– Це в романах, – відповів Харрі. – Я б викинув це з голови.

Він покрутив келих. Ліки починали діяти.

– А ти і Андерс, випадково, не знайомі з Лісбет Барлі?

Вібекке високо звела нафарбовані брови:

– Це яка пропала? З якої речі?!

– Так, дійсно, з якої речі?… – пробурмотів Харрі, не розуміючи, чому це питання спало йому на думку.

Коли вони вийшли з «Андеруотера», було близько дев’ятої. Харрі здавалося, що він рухається по палубі корабля в шторм.

– Я живу близько, трохи нижче по вулиці, – повідомив він. – Не хочеш…

Вібекке трохи нахилила голову набік і всміхнулася.

– Харрі, не роби того, про що жалкуватимеш.

– Жалкуватиму?

– Останні півгодини ти тільки й розповідав, що про свою Ракель. Уже забув?

– Я ж сказав, що я їй не потрібний.

– Ну і я тобі не потрібна. А потрібна тобі твоя Ракель. Чи інша Ракель.

Вона взяла його за плече:

– Може, на якусь секунду я й подумала, що все могло б бути інакше. Але ж не інакше. Та й Андерс скоро прийде додому.

Харрі знизав плечима, похитнувся і зробив крок убік.

– Давай хоч до будинку тебе проведу, – пробурмотів він.

– Харрі! Тут пройти метрів двісті.

– Впораюсь.

Вібекке розреготалася й узяла його під руку. Вони повільно йшли по Уллеволсвейєн, повз них проїздили автомобілі та порожні таксі, а вечірній вітер цілував обличчя, як уміє цілувати тільки в Осло і тільки в липні. Харрі слухав рівне дзижчання її голосу і думав про те, що ж зараз робить Ракель.

Вони зупинилися перед чорними залізними дверима.

– Добраніч, Харрі.

– А… ти поїдеш на ліфті?

– А що?

– Нічого. – Харрі засунув руки в кишені й відчув, що втрачає рівновагу. – Обережно. Добраніч.