— Ти мені баки не забивай, «прокурор»! Ні на Луб'янці, ні в Лефортові ноги прокурора не було й не буде! Це наша вотчина! І на біса зі мною комбінації крутити, я їх всі напам'ять знаю!

Генерал вийняв посвідчення, підписане Прокурором СРСР, простяг Абакумову:

— Ось, ознайомтесь…

Той узяв червону книжку, розгорнув, читав довго, ворушачи губами, разів п'ять, не менше, потім книжку акуратно закрив, повернув її генералові, обхопив голову руками й став повільно розхитуватися з боку в бік, повторюючи:

— Все… Все… Все… Все кінчено… Кінець… Кінець Державі… Кінець батьківщині, кінець святому ділу, кінець, кінець, кінець…

…Назавтра став давати показання, вишкрібатися.

Тримався зовсім байдуже, лише один раз розбушувався: «Я санкції на розстріл лікаря Шимеліовича й Етінгера не давав! У паперах генералісимуса шукайте!»

Був засуджений до розстрілу.

Розстріляли.

«Золоту Зірку» Героя Радянського Союзу Всеволод Володимирович Владимиров (Ісаєв) одержав з рук Ворошилова, який разом із Сталіним і Молотовим шістнадцять років тому підписав список на розстріл учителів і друзів Ісаєва товаришів Уборевича, Антонова-Овсієнка, Постишева, Блюхера, Піляра, Сироєжкіна — немає ліку цьому списку.

Ісаєв потиснув руку «народному президентові», але обов'язкових у таких випадках слів подяки не виголосив, повернувся на своє місце за столом засідань, а перед початком колективного фотографування пішов, сказавши, що нездужає.

Через місяць він почав працювати в Інституті історії над темою «Націонал-соціалізм, неофашизм; модифікація тоталітаризму».

Ознайомившись із текстом дисертації, секретар ЦК Суслов порекомендував присвоїти товаришу Владимирову звання доктора наук без захисту, а рукописи вилучити, передавши у «спецхран».