— У журналі «Вопросы философии» з'явилася статгя, товаришу Сталін… Дуже різка… Хоч там і не називають нікого на ім'я, але втоптали в грязь тих атомників, без яких ми не матимемо штуки. А потім зажадали скликати нараду моїх атомників, щоб вони покаялися й затаврували космополітів… А в мене, на жаль, їх багато, починаючи з глави школи Йоффе і кінчаючи Ландау… Словом, приїхали товариші з Агітпропу, оголосили засідання відкритим і запропонували висловлюватися; по-моєму, вони підготували двох молодших наукових співробітників, але кому вони потрібні в нашому проекті, ці сопляки? Першим руку підняв Йоффе: «Прошу слова…» Спробуй не дай. Старий вийшов і сказав буквально таке: «Наше завдання полягає в тому, щоб працювати над проектом з ранку до ночі, без відпочинку й сну, йдеться про оборону Батьківщини. Або мої співробітники робитимуть своє діло, або розтринькуватимуть його на цих нікому не потрібних зборищах… Але тоді я попрошу наших шановних гостей — ідеологів з Агітпропу ЦК піти зараз же в лабораторії її розпочати роботу над проектом…»

Сталін на мить завмер, обличчя покрилося зморшками — хворе обличчя, — потім посміхнувся:

— Ідіоти… Що, нема на кому свої пера пробувати? Мало їм фізіології й генетики?! Шмальгаузена їм мало?! Хто давав завдання опублікувати цю статтю?

— Не знаю, товаришу Сталін… Але фізики досі бурлять…

Сталін зняв трубку «вертушки», не подивившись навіть на годинник: пів на третю ночі; гудки були довгі; Старець терпляче ждав; діждався.

— Товаришу Жданов, — сухо сказав він, не привітавшись навіть, — хто розпорядився надрукувати статтю у «Вопросах философии» про космополітів у атомній фізиці? Я згоден зустрітися з вами о четвертій, вас влаштує ця година?

І, не діждавшись відповіді, поклав трубку.

Берія вийшов від Старця так, немов летів по повітрю: ось воно, збулося! Статтю ж написала його людина, принесла помічникові Жданова, той читав, робив помітки; на добраніч, Андрію Олександровичу!

…А через три дні, приязно попрощавшись з «дорогим Андрієм Олександровичем», Берія подався в Сухумі — відпочивати…

…Повернувшись від Сталіна до міністерства, Абакумов випив склянку мадери (присилали з Криму, спеціальної очистки, майже зовсім без цукру), діждався, поки всередині осіло, зняв френч, скинув зовсім мокру від поту сорочку, переодягся в цивільне і тільки після цього поринув у важкі роздуми.

…Ще в перші місяці роботи в Москві, виконуючи доручення Берії, він налагодив спостереження і підслухування всіх розмов колишнього народного комісара охорони здоров'я Семашка, одного з тих, хто починав революційну боротьбу разом з Леніним.

Дані підслухування виявилися цікавими: якось Семашко зронив за чаєм, що «загибель Холіна, котрий зник у кінці двадцятих, коли Ягода став заправляти в ВДПУ, — серйозний удар по науці; геніальний лікар, надав йому чорт брякнути про загибель Михайлика, на кожну сотню чесних припадає один платний мерзотник».

Спочатку Абакумова зацікавили слова про «платних мерзотників», та коли він затребував справу про зниклого лікаря Холіна, то виявилося, що той асистував на операції Фрунзе.

Значить, Михайлик — це Фрунзе, зрозумів тоді Абакумов, ось у чому річ!

Усі знали, що після смерті Фрунзе його місце зайняв Ворошилов, — таким чином армія стала сталінською. Через півроку після цього дивно помер Дзержинський. Фактичним хазяїном ВДПУ став Ягода. Перші розпорядження стежити за Троцьким, Каменевим, Зінов'євим, Преображенським, Смілгою та Іваном Смирновим підписав він, Генріх Григорович, не Менжинський…

Наказ військам Московського гарнізону про забезпечення порядку при висилці в Алма-Ату Троцького дав Ворошилов…

Справу про смерть Надії Аллілуєвої, дружини генералісимуса, Абакумов затребувати не наважився: торкатися вищих таємниць Кремля небезпечно.

І все-таки про «Михайлика» і Холіна доповів Берії.

Маршал узяв матеріали на Семашка, кілька днів вивчав їх, потім подався до Сталіна.

Вислухавши Берію, той, не приховуючи роздратування, спитав:

— А ти хіба не знав про цю паскудну плітку? У свій час японський шпигун Вогау досяг успіху в розкручуванні цього паскудства… Вогау — відоме тобі прізвище?

Берія знав, що брехати Сталіну не можна: або потрібна заздалегідь підготовлена двозначність — генсек це любив, або правда.

— Ні, Йосифе Віссаріоновичу, не відоме.

— Псевдонім письменника Бориса Пильняка, — зло сказав Сталін. — Як не росіянин, так і ховається за псевдонім… Один Еренбург удержався, молодець, ціню в людях достоїнство… Ну а Семашко… Зустрівся б з ним… Карпінський з Бончем мовчать, конспіратори… Лепешинська — вірна, я в ній упевнений, теж з нашої, істинно ленінської гвардії… Поговори з Семашком, по-дружньому поговори: «Ми всі знаємо, жартувати з вогнем небезпечно, подумайте…» І нехай напише статтю про роль істинних ленінців у громадянській війні.

Через п'ять днів Семашко підписав панегірик на честь істинного організатора всіх перемог Червоної Армії проти біляків, про «іудушку Троцького, зрадника й наймита фашистів, закінчив, як і належить: «Сталін — віра, надія й гордість народів усього світу».

Підслушка зареєструвала (спостереження за Семашком, звичайно, не знімали): чай тепер п'є мовчки, здебільшого пише, нікого до себе не запрошує, заспокоївся…

Після кількох годин болісних роздумів Абакумов з олівцем перечитав промову Жданова проти Зощенка (дуже любив цього письменника, з донькою раніше вголос читав, обоє аж качалися від сміху) і Ахматової (цю зовсім не знав; спостереження за нею вели лише тому, що була раніше дружиною терориста й контрреволюціонера Гумільова, колишнього співробітника розвідки царського генштабу; до речі, добре працював у Африці, також щось писав), попросив принести постанову ЦК по журналах, операх та фільмах, потім затребував спецінформацію у своїх; ті відповіли, що нібито син товариша Жданова сказав батькові в машині, коли їхали на дачу, немовби боротьба проти космополітів, за патріотизм і пріоритет російської науки й культури починає набувати яскраво виражений антисемітський характер, аж ніяк не антисіоністський. Жданов начебто нічого на це не відповів, тільки знизав плечима. Коли вдруге син недвозначно висловився проти геніальної теорії великого вченого Лисенка, улюбленця товариша Сталіна і всього радянського народу, Жданов посміхнувся: «Гляди, він тебе схрестить з якоюсь морквиною або яблуком — станеш фруктом, а фрукти — їдять…» Була, виявляється, спецінформація й про те, що нібито Жданов сказав одному з своїх помічників: «Безрідний космополітизм ми викорчуємо з корінням — це історичне завдання, поставлене перед нами товаришем Сталіним, але давати привід ворогам для міфологічного антисемітизму ми не повинні, в усьому треба дотримуватись почуття міри».