Та хоче радощів, хто має двадцять літ.

Арсіноя

Надміру бачите різницю ви між нами

І тільки й знаєте, що хвалитесь літами.

Тим часом віком я не так-то й одійшла,

Щоб тим пишатися причина в вас була.

Не знаю взагалі, навіщо цього разу

Так хочете мені ви кинути образу?

Селімена

А я, добродійко, не втямлю, що за знак,

Що ненавидите мене ви ревно так!

Чи, може, винна я, що вам не пощастило

І повернути вам те щастя маю силу?

Коли у людях я розбуджую любов,

Коли закоханих я бачу знов і знов,

А вам, на жаль, про це доводиться лиш мріять, —

Де тут моя вина і що я можу вдіять?

Я на заваді вам ні в чому не стою,

Тож силу спробуйте у чарах ви й свою.

Арсіноя

Як? Думаєте ви, що заздрощі я маю

На тих зальотників хвалену вашу зграю?

Чи ж дорогої ми не відаєм ціни,

Якою можуть нам дістатися вони?

І хто повірить вам, що їхні всі зітхання —

Лиш прояв чистого, шляхетного кохання,

Що ви цнотливістю приваблюєте їх

І що немає тут і натяку на гріх?

Ні! Люди не сліпі і не зовсім без тями.

Адже ж і інші є любові варті дами,

Що мають і красу, і гострий ум, і хист,

А не волочиться, за ними цілий хвіст

Мужчин закоханих. Щоб їх причарувати,

Не досить гарні їм лише слова казати,

І опинитися тут можна мимохіть

В становищі, коли доводиться платить

За їх поклонництво утратою чесноти.

Тож не втішайтеся ви з марної марноти,

Одкиньте гордощі фальшиві і пусті,

Не всіх-бо те, що вас, чарує у житті.

Коли б ми заздрили на ваші перемоги,

То, певне, вашої гляділи б і дороги

І не зосталися б, повірте, без отих Палких зальотників, коли б хотіли їх.

Селімена

Чудесно! Чом же ви іще не завели їх?

Чому живуть вони лише у ваших мріях?

Не гайтесь…

Арсіноя

Покладім кінець розмові цій:

І так ми вже зайшли далеко надто в ній.

Давно б уже її належало урвати,

Та на карету я ще мушу зачекати,

Селімена

О, прошу! Рада я, що гостю бог послав,

І поспішати вам зовсім нема підстав.

А як стомилися ви од моєї мови,

То випадок стає в пригоді нам чудовий:

Альсест он, бачите, ступив через поріг —

А він би вже то вас розважити не зміг!

Селімена

Альсесте, маю я записку певну скласти,

Щоб неприємностям великим не підпасти,

Тож мушу вас удвох із гостею лишить…

Надіюсь цим її не вельми розгнівить.

Арсіноя

Як добре, що удвох ми, пане, на розмові!

Хоч наші зустрічі, звичайно, випадкові,

Але признаюся: я завжди рада їм —

І з того приводу вам дещо оповім.

Єсть люди, що до їх любові та пошани

Усяке сповниться, хто тільки оком гляне.

І в вас, добродію, є риси чарівні,

Що будять співчуття і щирість у мені.

Шкода лише, що двір немов недобачає

Того, хто дивними чеснотами сіяє

І слави вищої давно вже заслужив.

На думку цю мене пече нестримний гнів.

Альсест

Я, пані? Та чи ж я тієї вартий слави?

Що я зробив таке для трону, для держави?

Де подвиги мої? І чи прийшла пора,

Щоб домагався я заплати від двора?

Арсіноя

Не всі ж бо й подвиги нечувані чинили,

Хто при дворі засяг і нагород, і сили;

Аби лиш випадок щасливий допоміг

Добути…

Альсест

Залишіть чесноти ви, на бога!

Чи ж цікавішого не має двір нічого,