Тартюфи намагалися мстити Мольєру і після його смерті. Паризький архієпископ заборонив ховати драматурга, і лише після втручання короля цю заборону було скасовано. 21 лютого 1673 року пізно ввечері Мольєра поховали за огорожею кладовища, на місці, відведеному для самогубців. За його труною йшли родичі, багато друзів, акторів театру і величезна процесія шанувальників його таланту. Не було серед них лише придворних і аристократів.

Літературна спадщина Мольєра нараховує понад тридцять комедій, переважна більшість яких була оцінена по-справжньому лише після смерті драматурга. Численні пізніші спроби літературних ворогів Мольєра «замінити» його якимось іншим автором закінчилися невдачею. Мольєр був і лишився єдиним найвидатнішим комедіографом Франції. Матеріаліст за філософськими поглядами, реаліст за творчим методом, переконаний атеїст і гуманіст, неперевершений майстер сатиричного сміху, Мольєр, спираючись на творчу спадщину письменників попередніх епох, виробив свої власні художні принципи. Геніальність його полягала в тому, що він не розтворився у класицистичній доктрині і не став «одним з багатьох» представників сучасного йому театру, а вніс у: нього властиву йому своєрідність і неповторність — глибоко реалістичне зображення навколишнього суспільства, його типових образів, чітко виражену народно-демократичну тенденцію, застосування всіх видів комізму: фарсові ситуації, карикатурні перебільшення, а також властивий народним сценам комізм характерів, ситуацій і звичаїв. Проте подібні комічні епізоди набували в нього часом цілком серйозного звучання, доброзичлива іронія переростала в уїдливу сатиру і гротеск, що мали підкреслити негативність того образу, який автор вважав огидним, соціально небезпечним. А інколи його іронія набувала смутку і навіть гіркоти. Траплялося це у тих випадках, коли її об’єктом ставали наївні, прості і загалом хороші люди, представники народу, третього стану, а глузували з них самовпевнені, бундючні й аморальні аристократи.

Мольєр, якого справедливо називають батьком нової комедії, вплинув на пізніші покоління майже всіх без винятку драматургів. Він був одним з тих, хто, долаючи перешкоди класицистичної доктрини, прокладав шляхи критичного реалізму.

Віра в людину, щирі, хоч і наївні мрії про краще для неї майбутнє, палка любов до життя і така сама палка ненависть до всього жорстокого й огидного, що є в ньому, до всякого соціального зла, уїдливо висміяного драматургом, сповнюють його радісно-серйозні комедії. У цьому й слід шукати причини їхнього незмінного успіху серед глядачів наступних епох. У цьому ж — безсмертя і велич генія Мольєра.

Вадим ПАЩЕНКО

Переклала Ірина Стешенко

Дія відбувається в Парижі, в домі Горжібюса.

Дюкруазі. Добродію Лагранж…

Лагранж. Що?

Дюкруазі. Гляньте на мене, тільки не смійтесь.

Лагранж. Ну?

Дюкруазі. Що скажете ви про наші відвідини? Чи ви дуже задоволені?

Лагранж. А як ви гадаєте, чи маємо ми з вами для цього підстави?

Дюкруазі. Та, правду кажучи, не зовсім.

Лагранж. Щодо мене, то я глибоко обурений! Чи то ж видано коли, щоб якісь чванькуваті провінціалки так пиндючились, так маніжились, як оці дві курки, та щоб чоловіків третирували з такою погордою? На превелику силу додумалися вони запропонувати нам стільці! Та я ще зроду не бачив, щоб при гостях так часто перешіптувалися, так позіхали, так собі очі терли, стільки разів питали: «А котра зараз година?» Чи відповідали вони на наші запитання, чи підтримували розмову? Ба ні! Тільки цідили крізь зуби: «так» чи «ні». Хіба ж ви не згодні зі мною, що коли б ми були найнікчемнішими особами в світі, то й тоді з нами не можна було б повестися гірше?

Дюкруазі. Мені здається, що ви берете все це надто близько до серця.

Лагранж. Звичайно, беру до серця, бо це мені болить! Я не заспокоюся доти, доки не помщуся над ними, доки не провчу їх обох як слід за це зухвальство. Знаю я, чого вони поставилися до нас із такою зневагою! Шкідливий дух манірності затруїв не тільки Париж, вія поширився і на провінцію, і наші вертихвістки таки добре набралися тієї зарази. Одне слово, ці кумедні дівчата — справжня мішанина манірності й кривляння.

Я знаю, яким треба бути, щоб вони вшанували нас і привітали як слід; покладіться на мене, і ми з вами так з них посміємося, що ці курки відразу збагнуть, які вони дурні, і навчаться краще розумітися на людях.

Дюкруазі. Яким чином?

Лагранж. Я маю слугу Маскаріля, якого багато хто вважає за неабиякого дотепника; адже нині дотепність — це крам найдешевший! Отож цей зайдиголова забрав собі в голову, що він мусить ламати з себе вельможного пана. Він чваниться своїми уявними галантними манерами, ліпить нікчемні віршики і так зневажає інших слуг, що зве їх тварюками.

Дюкруазі. Ану-ну! Що ж ви там надумали?

Лагранж. Що я надумав? Треба… Ні, краще поговорім про це в іншому місці.

Горжібюс. Ну що? Побачилися з моєю небогою й дочкою? Як справи? Чим скінчилися ваші відвідини?

Лагранж. Мабуть, про це ви краще довідаєтеся від них, ніж від нас. А нам тільки й лишається, що подякувати вам за честь, яку ви нам зробили, та запевнити вас, що ми ваші найпокірніші слуги.