І він, неначе у жнива,

Приліг спочить, сказати слово,

А тільки рана випадково

Йому дихання забива.

Заснув. І сниться сон. Як тінь,

Все метучи у пил і тлінь,

Виходить смерть, старенька сваха,

З мішком дорожнім, костомаха,

Бреде між часу й поколінь.

А проти неї вітер-птах,

Отой, що виріс у житах,

Що гне дуби, як буйні коні.

Питає смерть: — Боєць на сконі?

Я з ним пограюсь попервах.

— Ні, не пограєшся, стара,—

Говорить вітер,— не пора,

Давай-но битися з тобою,

Як переможцем вийдеш з бою,

Кульгай, бери його з двора.

Як свисне щерблена коса,

Аж кров’ю бризнула роса,

А вітер: стій — і вище в тучі,

Метнув на неї гори-кручі,

Аж захитались небеса.

Вона на нього —сліз потік,

Полки журби, — збирала ж вік.

А він — цвітінням, літнім громом,

Огнем любові, всім відомим,

Стару у піджилки підсік.

Та смерть сміється: — Братку, бре! —

За косу й знову за старе.

А він снаги узяв між люди,

Гарячим щастям їй у груди,

Та смерть і щастя не бере.

Він— блискавицею до ніг,

Хлібами, плодом, все, що міг,

Зібрав. А смерть жує охоче,

А костомаха, знай, регоче,

Кульгає в двір і на поріг.

І просить вітер у бійця:

Постій зі мною до кінця,—

І людським серцем — в очі смерті,

Спалив, стоптав кістки потерті!

Ще є в людей такі серця!

Сміявсь юнак о другім дні.

Це,— каже,— в роті по мені,

Мабуть, скучають. Сни на руку.—

А за вікном земля од гуку

Тряслась і корчилась в війні.

II

Ви чули, як шумлять бори

У вересневі вечори?

І кожен вечір— у шоломі,

В шинельці — в далі невідомі

Несе багряні прапори.

Де він спочине на землі,

Під курним небом, в ночі злі?

А з ним за дальніми містами,

За ріками і за мостами

Курличуть мирні журавлі.

Бійцю полегшало, він міг

Вже підвестися на поріг,

Картоплю, зварену в «мундирах»,

Вже їв, як є, в розмовах щирих

Летів, як птиця, в даль доріг.

Він думав часто, що в полку

В таку годину, в ніч таку

Об нім забули. Про кончину

Сам комавдир в сумну годину

Промову висказав палку.

Що, може, на передовій

Його шукав весь перший рій.

Та де ж? І дощечку з зорею

Йому зробили, й над землею

Вона над іншим кличе в бій.

А він живий, дивись, живе!

Чуття бринить легке й нове,

Ще день чи два — і він, нівроку,

Глибінь Дніпра, ясну, широку,

Не в човні — сам перепливе.

За ним — до смертної межі

Німецькі кулі, як ножі,

А з ним услід — дніпровські бурі,

І сміх радий, і дні понурі,

Й вітрів осінніх мятежі

Перепливуть. Такі дива.

То буде радість, а слова

Самі поллються.— Як ти? Звідки? —

А рани дві — важкі, як свідки,

Та ще в сивинах голова...

Чекай, це все в потоці мрій.

Заходить хлопчик, вірний твій

Товариш. Він тебе німого

Знайшов із матір’ю й до свого

Двора приніс. Живи. Радій.

Ну що там, хлопчику? Сідай.

А що казати? Німцю край!

Година, бачите, сувора,

Не сплять учора й позавчора.

Ґелґочуть, шепчуть. Що там — знай!

Видать, капут? — Мабуть, капут!

Гармат наставили он тут,

За нашим садом в огорожі,

Блукають тихо на сторожі,

Один другому: — Гут? Не гут!

А щоб вас чорт узяв, сичі!

І ще що бачив? — Що? Вночі

Вже осінь глянула до двору.

Мені б до школи в цюю пору,

Та школу замкнуто, й ключі

Украли німці. А в ліску

Кленове листя по піску