– Не велено допускати українських привітів!

У запалій тиші до президії підходить Микола Міхновський.

– Як делегат від харківської адвокатури, я привіз вітання рідною мовою. У разі заборони можу президії віддати лише обкладинку!- і він жбурнув мало не межі очі аркуш цупкого паперу.

У такій же тиші до столу підходить Михайло Коцюбинський і кидає на стіл обкладинку.

Одне за одним знані в Україні люди шпурляють в президію обкладинки і небавом Трегубов з віце-губернатором залишився наодинці з порожніми кріслами.

– Полтавська міська управа,- посміхнувся раптом Дорошенко,- поскаржилася на міністра за заборону в Сенат. Тяжко думав й трудився петербурзький Сенат, і таки виніс рішення заборону скасувати. Але аж через три роки, коли вже Плеве не тільки в міністерському кріслі, а й в живих не було…

По мовчанці, в якій лише віз жалісливо поскрипував, жаліючись на мучену, розкислу і розбиту дорогу, Дорошенко додав:

– Я до того, що за ріжних обставин інтелігенція має обстоювати своє. І не завжди те збройно, бо той таки мовчазний протест наробив розголосу у Відні й Парижі, Стокгольмі і Лондоні. Яку тільки пакость нам не чинила чужа влада, а таки пам’ятник збудували й відкрили.

Через багато літ Дмитро Дорошенко напише: «Цілий тиждень пробув я у Полтаві, і цей тиждень зробив на мене на віки незабутнє враження. Мушу щиро сказати, що такого піднесення духа, такого одушевлення, я не пережив навіть в момент відродження української державності в 1917–1918 роках: дні полтавських свят показали всім, хто був на них присутній, що ми – не купка якихось колоністів на рідній землі, які живуть відокремленими гуртками, а що ми – громадянство, що нас цілі тисячі, що у нас усіх б’ється в грудях одне серце, що всі ми одушевлені однією думкою, однією ідеєю, незважаючи на всі кордони, якими нас переділили чужі держави».

А Модест Пилипович ще довго оповідав гімназійній молоді про Берестечко, про відвідини його з людьми, чиї імена не під силу нікому викорчувати з української історії.

– Їдьте, друзі, та будьте обачні,- казав Левицьким своїм гімназистам і ті розуміли пересторогу. Бо траплялося вже, як збиралася на козацьких могилах українська молодь, то раптом, мов з-під землі, заявлялася польська кінна поліція і свистали нагайки над головами, врозтіч кидалися безоружні люди, а за ними, неначе на полюванні, гналися з гиком на конях, особливо за молодими людьми у вишиванках.

Модест Пилипович ще довго оповідав про Берестечко, бо хто ще може оповісти тут незамулену правду про минувшину і пракорені, тут, де бракує шкільних підручників, де замість них лиш на жовтуватому дешевому папері конспекти лекцій, розмножені на шапірографі під фіолетову, добряче вже стерту копірку, тут, де можна щось, звісно, спитати в пана Войцеха Вося, та тільки отримати в відповідь переконливе вельми:

Бздури, панє!

4

Оповідь про поїздку в Берестечко з Дорошенком і Зілинським несподівано схвилювала самого Модеста Пилиповича. Згадався весняний день, а було то, він пам’ятає напевне, 2 березня 1919 року, як разом з Федором Матушевським і іншими колегами з української надзвичайної дипломатичної місії ступив на грецьку землю – ще мали мороку висадитися, берег он недалечко, хлюпає пінистою хвилею, та спробуй, хоч на крилах, до нього долетіти… Але добросердечний капітан французького воєнного судна дав катер і баркас. Швидко добралися до Атен електричною залізницею, тільки будівлі й дерева миготіли в вікні, і ось це уславлене місто… Гамірливі вулиці з людом усіх, видавалось, країв і континентів, пахнуть оливки і евкаліпти, досі незнані квіти усіма кольорами палахкотять. Та прибулим не до екзотики, їм треба чимдуж розміститися і почати роботу.Ніхто не бере до уваги непередбачувані проблеми – грошей при обміні виявляється вдвічі менше, ніж розраховували їм у Києві на перебування, помешкання винайти вельми непросто, в готелях ціни шалені і такі ж шалені …блощиці.

Вже наступного дня, ледве оговталися, голова місії Федір Матушевський збирає нараду.

– Маємо довести,- каже голова,- що наш приїзд є тільки поновленням давньої дипломатичної традиції зв’язків з Грецією, зв’язків з Візантією. Маємо домогтися визнання Української Народної Республіки провідними державами світу. А ще слід ознайомити громадські та офіційні кола з культурним і літературним надбанням нашого народу. Добре було б видати серії збірників з творами українських класиків, опублікувати максимально статей з історії та економіки…

З цієї амбітної програми значна частка мала лягти на Левицького як письменника і знавця чи не більшості європейських найпоширеніших мов.

Ще валізи не всі розпаковані, як жити і де харчуватися не все зрозуміло, а клопоти навалювалися хвиля за хвилею. Вже через день, як тільки розмістилися , Модест Пилипович як радник голови місії разом з Матушевським і позаштатним секретарем Лямбріонідісом йдуть на прийом до міністра закордонних справ Греції Діомідіса.